– Я не можу робити заради грошей те, що обіцяла, – заперечувала вона. – Я не можу прийняти їх, якби навіть довелося мені вмерти з голоду. Дати мені грошей означає позбавити мене вашої довіри, позбавити того, чим я завдячую вам, і що одне лише рятує мене від ріки.
– В ім'я великого судді, – сказав я, – якому всі ми повинні будемо дати звіт у своїх вчинках, благаю вас, покиньте таку жахливу думку. Всі ми спроможні чинити добро, якщо забажаємо.
Вона затремтіла всім тілом, губи її затряслись і обличчя зблідло.
– Хтось, мабуть, підказав вашим серцям врятувати нещасне створіння для спокути! – сказала вона. – Мені страшна така думка; вона здається мені занадто сміливою. Якщо мені пощастить зробити добро, то, може, знову закрадеться в мою душу надія на порятунок; досі нічого, крім зла, не виходило з моїх вчинків. Мине багато часу, і може, я знову змирюся зі своїм жалюгідним життям, якщо виконаю ваше доручення. Більше нічого я не знаю і не можу нічого більше сказати.
Знову вона приховала сльози, що замерехтіли у неї на очах. Простягнувши тремтячу руку, вона доторкнулася до містера Пеготті, немовби в ньому була цілюща сила, потім пішла від нас вздовж пустинного шляху. З усього було видно, що вона досить довго хворіла; до того ж її змучений вигляд і запалі очі свідчили виразно, що вона терпіла всякі злидні і муки.
Деякий час ми йшли слідом за нею, бо нам було по дорозі. Нарешті ми повернули до освітлених вулиць. Я так глибоко був переконаний у її щирості, що зауважив містерові Пеготті, чи не здаватиметься їй недовірою, якщо ми і далі будемо йти за нею. Він був такої ж думки і вірив їй безумовно. Ми залишили її та пішли своєю дорогою в напрямі до Гайгета. Містер Пеготті супроводжував мене більшу частину дороги. Ми прощалися з побажаннями успіху в цій новій спробі, і я вперше помітив на його обличчі вираз замисленого співчуття, причину якого неважко було пояснити.
Вже опівночі прийшов я додому. Біля своєї садової хвіртки я спинився і почав прислухатися до гучного дзвону на башті собору Святого Павла. Раптом, на здивування своє, я помітив, що двері в котеджі моєї бабусі відчинені, і через дорогу видно мерехтливий вогник ґанку.
Гадаючи, що бабуся моя знову піддалася своїм колишнім страхам і надумала стежити за розвитком якоїсь вигаданої пожежі, я попрямував до неї, щоб побалакати про пригоди цього дня. Який же був я здивований, коли помітив чоловіка, що стояв у її маленькому садку!
Він тримав у руках пляшку і чарку й пив. Я миттєво спинився під густим гіллям по той бік саду; місяць був високо на небі, хоч і ховався за хмарами, і я впізнав чоловіка, що його я колись вважав породженням уяви містера Діка, а потім зустрів якось з бабусею на вулицях міста.
Він не лише пив, але й їв, очевидно, з жадібним апетитом. Здавалося, при цьому він зацікавлено розглядав котедж, ніби вперше в житті бачив його. Нахилившись, щоб поставити пляшку, він глянув на вікна і почав озиратись, але потайки і якось нетерпляче, немов бажаючи якнайскоріше піти геть.
На секунду потемнів вогник на ґанку, і бабуся моя з'явилася в дверях. Вона була смутна і відраховувала незнайомцю гроші, брязкіт яких я виразно чув.
– Що я з цим робитиму? – спитав незнайомець.
– Більше я не можу дати, – відповіла бабуся.
– Тоді я не можу піти звідси! – сказав він. – Ось, маєте! Можете взяти їх назад.
– Поганий ви чоловіче, – дуже схвильовано відповіла бабуся. – Як можете ви так мене використовувати? Але для чого я запитую? Ви робите так, бо знаєте мою слабкість. Що мені робити, щоб звільнитися назавжди від ваших відвідувань? Невже покинути вас напризволяще?
– А чому б вам і не покинути мене напризволяще? – мовив він.
– І ви ще питаєте? – відказала бабуся. – Що за серце у вас!
Він стояв, недбало дзенькаючи грошима і похитуючи головою; і нарешті сказав:
– Отже, більше нічого ви не збираєтеся мені дати?
– Це все, що я можу вам дати, – сказала моя бабуся. – Ви знаєте, що я зазнала великих втрат і стала біднішою, ніж колись. Я вам казала про це. Ось ви тепер отримали гроші; чого ж ви ще стоїте? Хіба мені приємно бачити, що з вас вийшло?
– Вигляд мій, мабуть, трохи жалюгідний, то правда! – сказав він. – Я живу, як сова.
– Ви позбавили мене більшої частини мого майна, – мовила моя бабуся. – Ви впродовж кількох років змушували мене бути жорстокою проти цілого світу. Ви обдурили мене, поводилися зі мною невдячно, люто – йдіть і спокутуйте це. Не додавайте нових образ до довгого списку.
– Еге, – відповів він. – Все це дуже люб'язно. Ну, цього разу я задовольнюся тим, що отримав.
Всупереч своїй нечулості, він, здавалося, був зворушений гіркими сльозами бабусі і важкою ступою вийшов з саду. Я поспішно зробив кілька кроків, ніби з'явився в цю саму хвилину, і зустрів його біля хвіртки. Ми глянули один на одного досить неприязно.
– Бабусю, – похапцем сказав я, – цей чоловік знову турбує вас. Я поговорю з ним. Хто він такий?
– Дитя моє, – мовила бабуся, схопивши мене за руку, – ходімо до мене; але не розмовляй зі мною хвилин десять.
Ми сіли в її маленькій вітальні. Бабуся моя сховалася за старим круглим зеленим віялом, припасованим до спинки крісла; протягом чверті години вона кілька разів витирала очі, потім вийшла і сіла біля мене на канапі.
– Троте, – спокійно сказала моя бабуся, – це мій чоловік.
– Ваш чоловік, бабусю? Я гадав, що він помер.
– Помер для мене, – відповіла вона, – але ще живе.
Я мовчки й здивовано поглянув на неї.
– Бетсі Тротвуд не скидається на істоту, створену для ніжної пристрасті, – твердо сказала моя бабуся, – але був час, Тротвуде, коли вона всією душею довірялася цій людині. Коли вона любила його, Троте. Коли не було такої жертви, якої б не принесла вона заради нього. Він подякував їй, розтринькавши її майно і майже розбивши її серце. Ось вона й закопала в могилу раз і назавжди всі ці почуття, ще й зрівняла землю на могилі.
– Моя мила, добра бабусю!
– Я обійшлася з ним, по суті, шляхетно, – вела далі бабуся, за своїм звичаєм поклавши свою долоню на мою. – Після стількох років, Троте, я можу сказати, що обійшлася з ним шляхетно. Він поводився зі мною так жорстоко, що я могла б домогтися розлучення на вигідних для мене умовах; але я цього не зробила. Він незабаром витратив усе, що я йому дала, опускався дедалі нижче, одружився з іншою жінкою, якщо не помиляюся, став шахраєм, картярем. Що він тепер – ти сам бачив. Але він був красенем, коли я вийшла за нього, – сказала бабуся таким тоном, в якому чути було відгомін колишньої гордості і захвату, – і я вважала його... я була дурна... ідеалом шляхетності.