– Коли він захотів скористатися з твоєї щедрості і нарешті досяг мети через мене, коли я страждала від низької ролі, яку повинна була відігравати в цій користолюбній справі, мені спало на думку, що він вчинив би значно краще, якби сам вирішив проторувати собі шлях у житті. Принаймні я вважала, що сама так зробила б на його місці, якби навіть мені загрожувало величезне лихо. Але я не була поганої думки про нього аж до того вечора, коли він від'їздив до Індії. Тоді я переконалася, що серце його підступне, нечуле, невдячне. Я зрозуміла двозначність погляду, що кинув на мене містер Вікфілд. Уперше в житті я відчула, яка жахлива підозра затьмарює моє життя.
– Підозра, Енні? – сказав доктор. – Ні, ні, ні!
– У твоїй душі, я знаю, не було і найменшої, мій друже, – відповіла вона. – У той самий вечір я підійшла до тебе, щоб полегшити зізнанням тягар сорому і журби. Але думка, що під твоїм дахом один із моїх кровних родичів, обдарований тобою заради любові до мене, насмілився вимовити слова, які не слід було йому вимовляти, якби навіть я справді була тією жалюгідною, продажною істотою, за яку він мене вважав, – ця думка змусила мене здригнутися перед такою брудною, обурливою розповіддю. Зізнання завмерло на моїх устах, і я до цієї хвилини ховала цю таємницю в своїй душі.
Місіс Марклгем ледве чутно зойкнула, сперлася на спинку крісла і закрила обличчя віялом, немовби й не збиралась вийти з-за такого прикриття.
– Ніколи відтоді я не розмовляла з ним інакше, як у твоїй присутності. Роки минули, відколи він зрозумів своє справжнє становище в цьому домі. Повір мені, що твоя допомога йому, про яку ти розповідав потайки, бажаючи зробити мені приємність, ще збільшувала важкий і страшний тягар моєї таємниці.
Вона знову стала навколішки перед доктором, хоч він намагався не дозволити їй, і сказала, поглядаючи на нього крізь сльози:
– Не кажи ще ні слова! Дай спочатку висловитися мені! Чи добре, чи погано я вчинила, але відчуваю, що зробила б саме так, якби знову довелося мені бути в такому самому становищі. Ти не можеш собі уявити, що означало бути відданою тобі всією душею і ховати в серці такі спогади; бачити, які жорстокі підозри мене оточують, і водночас розуміти, що всі обставини їх підтверджують. Я була дуже молода і не мала нікого, хто міг би дати мені рятівну пораду. Між мамою і мною лежала прірва в усьому, що стосувалося тебе. Якщо я замикалась у самій собі, то тільки тому, що я дуже поважала тебе, дуже хотіла, щоб і ти поважав мене.
– Енні, моя чиста душа, – сказав доктор, – дівчинко моя люба!
– Ще трохи, ще кілька слів! Я була певна, що ти міг би одружитися з кращою жінкою і не мав би таких турбот, і що дім твій користувався б тоді значно більшою пошаною. Мене жахала думка, що я зробила б краще, якби лишилася твоєю вихованкою і майже дочкою. Я почала побоюватися, що негідна бути подругою такого розумного і вченого чоловіка. І якщо все це змушувало мене замикатись у самій собі, замість того, щоб відкрити тобі свої страждання, то знову повторюю, це тільки тому, що я дуже поважала тебе і сподівалася, що прийде день, коли я теж буду гідна твоєї пошани.
– Цей день прийшов уже давно, Енні, – сказав доктор. – За ним може настати тільки одна нескінченна ніч, серце моє.
– Ще одне слово. Потім я не хотіла – то був мій щирий намір – поділяти з будь-ким тяжке знання про негідний характер людини, до якої ти був такий добрий. І тепер – останнє слово, найдорожчий і найкращий із друзів. Зміна, яку я з таким болем і смутком помічала в тобі останнім часом і яку собі пояснювала іноді своїми колишніми побоюваннями, а іноді причинами, ближчими до істини, – ця зміна сьогодні стала мені зрозумілою. І завдяки випадку я довідалася також сьогодні про повну міру твоєї великодушної довіри до мене, незважаючи навіть на всі ці непорозуміння. Не думаю, що навіть найщиріша моя любов, найбезмежніша моя відданість спроможна винагородити тебе за таку великодушність і зробити мене гідною твоєї довіри. І, усвідомлюючи це все, я все ж таки сміливо можу підвести свої очі до людини, яку я поважаю, як батька, люблю, як чоловіка, яка священна для мене змалку, як друг, і я можу урочисто заявити, що ніколи ні найменшою думкою не зганьбила тебе, ніколи не вагалася в своїй любові і вірності.
Вона охопила руками шию доктора, і сиве його волосся змішалося з пишними каштановими кучерями молодої жінки.
– О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче! Ніколи не відганяй мене. Не думай і не говори про якусь нерівність між нами, бо вся ця нерівність полягає хіба що в безлічі моїх хиб. О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче, бо любов моя тверда, як скеля, і так само непохитна.
У мовчанні, яке настало слідом за цим, бабуся моя поважно підійшла до містера Діка, не поспішаючи обійняла його і гучно поцілувала. І це було дуже щасливою обставиною для нього, бо врятувало його від небезпеки скомпрометувати себе; я помітив, як він у цю хвилину хотів уже підстрибнути, щоб належним чином виявити свою радість.
– Ви дуже видатна людина, Діку! – сказала моя бабуся тоном найщирішого схвалення. – Не намагайтесь удавати, ніби ви не варті такої думки, я знаю вас краще.
Вона схопила його за руку, кивнула мені головою, і ми втрьох тихо вибралися з кімнати та пішли додому.
– Міцний удар для нашого військового друга, як не крути! – сказала моя бабуся по дорозі. – Я тепер спокійніше можу спати, навіть якби не мала інших причин радіти.
– Боюся, що вона впала в цілковитий розпач, – сказав містер Дік тоном глибокого співчуття.
– Оце так! Чи ви колись бачили крокодила в розпачі? – спитала моя бабуся.
– Навряд чи я будь-коли бачив крокодила, – смиренно відказав містер Дік.
– Ніколи б не було такої історії, якби не ця стара шкапа, – енергійно зазначила моя бабуся. – Дуже бажано, щоб деякі матері лишали своїх дочок самих після шлюбу і не так палко любили їх. Вони начебто гадають, що зробили величезну ласку бідолашній юній жінці, народивши її на світ, – прости мене, боже, – немовби їх просили народжувати! І за це вимагають винагороди – цілковитої волі звести свою дитину зі світу. Що ти думаєш про це, Троте?