– Заради бога, мій любий докторе, – сказав містер Вікфілд, знову кладучи свою нерішучу руку докторові на лікоть, – не надавайте забагато ваги тим підозрам, які могли бути в мене.
– Ось воно! – скрикнув Урія, похитуючи головою. – Яке сумне визнання! Чи не так? І це говорить він, такий давній друг! Присягаюся, коли я був лише жалюгідним клерком в його конторі, Копперфілде, то я двадцять разів бачив, як він ставиться до того (бо він батько, і я не можу засуджувати його за це), що міс Агнес приятелює з жінкою, з якою їй не слід знатися.
– Мій любий Стронгу, – тремтячим голосом сказав містер Вікфілд, – мій добрий друже, мені нема потреби казати вам, що моїм гріхом завжди було шукати в кожного одну головну мету і перевіряти всі вчинки за єдиною вузькою міркою. Може, ця помилка і спричинилася до тих сумнівів, які я мав.
– Ви мали сумніви, Вікфілде, – сказав доктор, не підводячи голови, – ви мали сумніви.
– Висловлюйтеся відверто, компаньйоне! – наполягав Урія.
– Справді, був час, коли я мав сумніви, – сказав містер Вікфілд, – я... хай бог пробачить мені... я гадав, що ви теж маєте сумніви.
– Ні, ні, ні! – глибоко засмученим голосом відповів доктор.
– Був час, коли я гадав, – сказав містер Вікфілд, – що ви хочете вислати Мелдона за кордон лише для того, щоб розлучити їх.
– Ні, ні, ні! – повторив доктор. – Я хотів лише зробити приємність моїй дружині, влаштувавши товариша її дитинства. І нічого більше.
– Я це зрозумів, – сказав містер Вікфілд, – я не міг сумніватись у цьому після ваших слів. Але я гадав... але я гадав... благаю вас пам'ятати, що сам я перебував у полоні вузького світогляду... Я гадав, що, зважаючи на таку нерівність віку…
– Ось як він підходить до цього, бачте, мастере Копперфілд! – зазначив Урія, гримасами малюючи своє образливе співчуття.
– ...така молода і гарна леді, при всій своїй справжній повазі до вас, могла бути змушена до шлюбу лише з матеріальних міркувань. Я не зважив на численні почуття й обставини, які всі спрямовані були до добра. Заради неба, не забувайте цього.
– Як обережно він висловлюється! – сказав Урія, похитуючи головою.
– Я завжди дивився на неї тільки з однієї точки зору, – казав містер Вікфілд, – але заради всього дорогого вам, мій давній друже, благаю вас зважити на мій погляд, тепер я мушу визнати, бо іншого виходу нема…
– Ні! Нема вже виходу, містере Вікфілд, сер, – зазначив Урія. – Ми вже занадто далеко зайшли.
– ...що я, – сказав містер Вікфілд, безпорадно і розпачливо поглядаючи на свого компаньйона, – що я не довіряв їй і гадав, ніби вона не виконує свого обов'язку щодо вас; і якщо треба мені відкрити все, то іноді не подобалося мені, що Агнес так приятелює з нею. Адже ж я бачив, чи то, може, моя хибна теорія змушувала мене вважати, ніби я бачу все. Я ніколи ні з ким не говорив про це. Я ніколи не думав, що це відомо будь-кому. І хоч жахливо чути вам таке, – сказав містер Вікфілд, зовсім пригнічений, – та якби ви знали, як жахливо говорити мені це, то ви пожаліли б мене.
Щирий і добрий доктор у відповідь простягнув руку. Містер Вікфілд потиснув її, низько схиливши голову. Мовчання перервав Урія, звиваючись, мов в'юн:
– Безперечно, ця тема сповнена неприємностей для будь-кого. Але коли ми вже зайшли так далеко, то мушу дозволити собі зазначити, що Копперфілд це також помічав.
Я обернувся до нього і спитав, як сміє він посилатися на мене.
– О, це дуже мило з вашого боку, Копперфілде, – відказав Урія, звиваючись усім тілом, – і ми всі знаємо, яка у вас мила вдача, але ви не будете заперечувати, що коли я розмовляв з вами якось уночі, то ви знали, що я маю на думці. Не заперечуйте, ви знали, що я маю на думці, Копперфілде! Ви заперечуєте це з найкращими намірами, але не треба цього робити, Копперфілде!
Лагідні очі доброго старого доктора на якусь мить глянули на мене, і я відчув, що на обличчі моєму занадто виразно написані спогади про мої давні сумніви; він не міг не помітити цього. Марно мені було гніватись, я не міг змінити того, що було вже зроблено, я не міг заперечити того, що було сказано.
Знову запанувало важке мовчання. Доктор підвівся і два чи три рази пройшовся кімнатою. Потім він повернувся до свого крісла, сперся на спинку і притулив хустинку до очей. Простодушне горе відбивалося в усіх рисах його обличчя, і він не думав ховатися від нас.
– Я заслужив цю ганьбу, – сказав нарешті доктор Стронг, – гадаю, я заслужив цю ганьбу. Єдина дорога моєму серцю особа віддана суду та наклепові, – я називаю це наклепом, хоч би він і виник у глибині найщирішої і найправдивішої душі, – через мене.
Урія Гіп засичав і засопів, мабуть, щоб висловити своє співчуття.
– І якби не було мене на світі, – вів далі доктор, – моя Енні ніколи не стала б об'єктом цих закидів. Джентльмени, я занадто старий, як вам відомо, і тепер, більше ніж будь-коли, відчуваю, що мені недовго лишається жити; але цим життям я готовий відповідати за вірність і честь невинної жінки, про яку ми оце говорили.
Не думаю, щоб кращий представник лицарства чи витвір геніального художника, чи будь-яке зображення ідеї шляхетності і честі могло висловити ці почуття з такою дивовижною гідністю, як це зробив простий старий доктор.
– Але я не збираюся заперечувати, – продовжував він, – що я несвідомо затягнув цю жінку в нещасливий шлюб. Я зовсім не звик спостерігати і мушу гадати, що однакові спостереження кількох людей різного віку та становища мають перевагу перед моїм обмеженим поглядом на речі.
Я вже часто раніше казав, як дивувала мене надзвичайна прихильність і лагідність доктора Стронга до своєї молодої дружини, але почтива ніжність, яку тепер виявляв він у кожному слові про неї, і шанобливість, якою він намагався відвернути від неї будь-які підозри, звеличували його в моїх очах невимовно.
– Я одружився з цією леді, коли вона була ще занадто молода. Я взяв її до себе, коли характер її ще не набрав певної форми. Щастям мого життя було формувати цей характер. Я добре знав її батька, добре знав я також її саму. Я навчав її всього, чого тільки міг, і завжди дивувався чудовим якостям цієї невичерпної душі. Якщо я вчинив несправедливо (мабуть, це так, хоч, на лихо, це не спадало мені на думку), дозволивши собі егоїстично скористатись її вдячністю, то я прошу пробачення у цієї леді від усього мого серця.