– Я кажу, якщо дозволено мені так висловитись, як людина, що має деякий досвід у таких справах, – мовив Тредльс, – бо я сам заручений з молодою леді, однією з десяти дочок девонширського пастора, і в теперішній час не бачу можливості, коли б наше заручення могло закінчитися весіллям.
– Отже, ви можете підтвердити те, що я говорила, містере Тредльс, – зазначила міс Лавінія, явно зацікавлюючись моїм другом, – про кохання скромне і несміливе, яке чекає і чекає.
– Цілком і повністю, мем, – сказав Тредльс.
Міс Клариса глянула на міс Лавінію і енергійно похитала головою. Міс Лавінія співчутливо глянула на міс Кларису і придушила тихий стогін.
– Сестро Лавініє, – сказала міс Клариса, – візьми мій нюхальний флакончик.
Міс Лавінія підживилася, вдихнувши ароматичний оцет (ми з Тредльсом урочисто спостерігали цю процедуру), а потім слабким голосом проказала:
– Ми з моєю сестрою перебували у великому сумніві, містере Тредльс, з приводу того, якого курсу ми маємо триматися щодо любові (або уявної любові) таких дуже молодих людей, як ваш друг містер Копперфілд і наша племінниця...
– Дитина нашого брата Френсіса, – додала міс Клариса. – Якби дружина нашого брата Френсіса визнала б зручним впродовж свого життя (хоча вона мала безперечне право діяти на свій розсуд) запросити родичок до обіднього столу, то, може, ми тепер краще б знали дитину нашого брата Френсіса. Сестро Лавініє, продовжуй.
Міс Лавінія звернулася до мого листа, на якому я помітив кілька нотаток олівцем.
– Нам здається розсудливим, містере Тредльс, – сказала вона, – піддати ці почуття випробуванню нашими власними спостереженнями. Зараз ми нічого не знаємо про них і не можемо судити, наскільки вони справжні чи уявні. Тому ми погоджуємося на цей пункт пропозиції містера Копперфілда і дозволяємо йому відвідувати наш дім.
– Ніколи, ласкаві панні, – вигукнув я, відчувши, як важкий тягар спав з моїх плечей, – ніколи не забуду я вашої доброти!
– Але, – вела далі міс Лавінія, – але ми визнаємо за краще розглядати ці відвідування, містере Тредльс, як візити до нас особисто. Ми змушені застерегти, що не визнаємо ніяких заручин між містером Копперфілдом і нашою племінницею, аж поки не матимемо нагоди...
– Аж доки ти не матимеш нагоди, сестро Лавініє, – сказала міс Клариса.
– Хай буде так! – погодилася міс Лавінія, зітхнувши. – Аж доки я не матиму нагоди спостерігати їхні почуття сама.
– Копперфілде, – звернувся Тредльс до мене. – Ти відчуваєш, напевно, що не могло б бути нічого розсудливішого і справедливішого.
– Нічого! – відповів я. – Я глибоко відчуваю це!
– У такому разі, – сказала міс Лавінія, знову звертаючись до своїх нотаток, – ми дозволяємо його візити лише на такій основі та потребуємо від містера Копперфілда виразного запевнення, зміцненого його словом честі, що без нашого відома він не вдаватиметься до жодних розмов, зустрічей чи листування з нашою племінницею. Він мусить обіцяти, що не зробить нічого відносно нашої племінниці, не порадившись спочатку з нами...
– З тобою, сестро Лавініє, – зазначила міс Клариса.
– Хай буде так, Кларисо, – смиренно погодилася міс Лавінія, – зі мною, і не спитавши нашої згоди. Ми вимагаємо, щоб ця умова не була порушена під жодним приводом. Ми висловили побажання, щоб містер Копперфілд прийшов до нас сьогодні зі своїм довіреним другом, – вона кивнула головою в сторону Тредльса, а той низько вклонився, – це зробили ми для того, щоб уникнути будь-яких непорозумінь з цього приводу. Якщо містер Копперфілд або ви, містере Тредльс, відчуваєте хоч найменше вагання, чи слід дати таку обіцянку, то я прошу вас обміркувати це на дозвіллі.
Схвильований і нетерплячий, я палко запевнив, що жодної хвилини не треба тут міркувати. Я поспішив дати урочисту обіцянку і закликав Тредльса бути свідком моєї присяги. Заздалегідь оголосив я себе безчесною і низькою людиною, якщо колись насмілюся порушити своє слово.
– Зупиніться! – сказала міс Лавінія, підіймаючи руку. – Перш ніж ми мали приємність прийняти в себе вас, двох джентльменів, ми вирішили залишити вас самих на чверть години, щоб ви могли обміркувати цю умову. Дозвольте нам піти звідси.
Даремно намагався я запевнити, що нема тут про що міркувати. Вони наполягали на своєму. Отже, пташки з гордістю випурхнули з кімнати, ми залишилися самі. Тредльс почав вітати мене, а я перенісся в край безжурного щастя. Точно через чверть години старі леді ввійшли з не меншою гордістю, ніж зникли. Вони виходили з кімнати, шелестячи, немовби їхні плаття пошиті були з осіннього листя; і так само, шелестячи, вони повернулися.
Я знову присягнув у вірності всім поставленим мені умовам.
– Сестро Кларисо, – сказала міс Лавінія, – решта справи лежить на тобі.
І тут міс Клариса вперше розняла свої схрещені руки, взяла нотатки і глянула на них.
– Ми будемо раді, – сказала міс Клариса, – коли містер Копперфілд обідатиме в нас кожної неділі, якщо це буде йому зручно. Ми обідаємо о третій годині.
Я вклонився
– Впродовж тижня, – сказала міс Клариса, – ми будемо раді, коли містер Копперфілд питиме з нами чай. Ми п'ємо чай о пів на сьому.
Я вклонився знову.
– Двічі на тиждень, – сказала міс Клариса, – як правило, не частіше.
Я вклонився втретє.
– Міс Тротвуд, – сказала міс Клариса, – про яку йдеться в листі містера Копперфілда, може зробити нам ласку завітати до нас. Коли відвідування сприяє щастю обох сторін, тоді ми раді приймати візити і робити їх. Коли краще для щастя обох сторін, щоб візит не відбувся (як у випадку з нашим братом Френсісом і його господарськими планами), то тоді – зовсім інша річ.
Я заявив, що моя бабуся буде рада і щаслива познайомитися з ними; хоч, мушу визнати, я був не зовсім певний, що вони цілком порозуміються. Завершивши угоду, я висловив свою палку подяку і по черзі приклав до губ руки міс Клариси і міс Лавінії.
Тоді міс Лавінія підвелась і, попросивши пробачення у містера Тредльса, запропонувала мені йти слідом за нею. Тремтячи, я скорився і був відведений до іншої кімнати. Там побачив я мою любу! Вона стояла за дверима, притулившись милим своїм личком до стіни, а в грілці для тарілок лежав Джіп, і голова його була загорнута рушником.