– Коли вона... загубилася, – вів далі містер Пеготті, – то в глибині душі я знав, що він повезе її до тих країв. Я знав у глибині моєї душі, що він розповідав їй всякі дива дивні про ті землі – мовляв, він зробить її там знатною леді – і що вона вірила йому. Коли ми побачилися з його матір'ю, я переконався, що моя правда. Я переїхав через канал до Франції і висадився там на берег, немов з неба впавши.
Двері трохи прочинились, і в щілину війнуло снігом. Побачив я, що якась рука тихо намагається причинити двері ззовні.
– Я розшукав одного англійського джентльмена, що був там чиновником, – продовжував містер Пеготті, – і розповів йому, що шукаю свою племінницю. Він дав мені папірця, з яким я міг ходити всюди – не знаю, правду кажучи, як воно зветься, – і хотів був дати мені грошей, але, хвалити бога, мені вони були не потрібні. Я дуже вдячний йому за все, що він зробив. "Я надіслав листи до тих місцевостей, куди ви йдете, – сказав він мені, – і я розповідатиму про вас багатьом людям, які їхатимуть туди, і ви зустрічатимете знайомих у своїх мандрах". Я висловив йому, як міг, свою вдячність і попрямував через Францію.
– Сам-один, та ще й пішки? – спитав я.
– Здебільшого пішки, – відповів він, – іноді на возах, що їхали на ринок; іноді у порожніх фургонах. Щодня проходив я багато миль, і частенько був мені супутником якийсь старий солдат, що йшов побачитися з рідними. Я не знав його мови, а він – моєї. Але ми ставали друзями на курних шляхах.
Тон, яким він згадував своїх дорожніх приятелів, не лишав сумнівів: він справді ставав їхнім другом.
– Діставшись до якогось міста, – вів він далі, – я насамперед розшукував готель і чекав біля воріт, доки не знайдеться людина, яка вміє по-англійському. Здебільшого я знаходив таких людей. Тоді я розповідав, як ходжу, шукаючи свою племінницю, а вони розповідали мені, які леді й джентльмени оселилися в готелі; і коли хтось здавався мені схожим на неї, то я лишався чекати, доки вони вийдуть з дверей, чи ввійдуть додому. Та не знаходив я моєї Ем'лі і знову йшов далі. Поволі чутки про мене почали ширитися по країні. І приходячи до села чи хутора, я бачив, що бідні люди вже знають мене. Вони просили мене сісти біля дверей їхніх хат і частували мене їжею й питвом, і давали мені нічліг, і частенько, мастере Деві, бачив я біля придорожнього хреста, як чекає на мене якась старенька, що в неї є дочка Ем'ліного віку, і просили мене ці старенькі завітати до них. У деяких дочки померли. І тільки бог милосердний знає, як добре ставилися ті матері до мене.
То не хто інший, як Марта стояла біля дверей. Я виразно бачив її змучене, уважне до кожного слова обличчя. Дуже боявся я, що він може обернутись і теж побачити її.
– Частенько саджали вони своїх дітей, особливо маленьких дівчат, – розповідав містер Пеготті, – мені на коліна; і не раз могли б ви побачити, як сиджу я біля їхніх дверей, коли ніч уже настає, і граюся з ними, немов то діти мого Серденятка. О, моє Серденятко!
Раптовий приступ журби подолав його, він заридав уголос. Я поклав свою тремтячу руку на долоню, якою він затулив обличчя.
– Спасибі, сер, – сказав він, – не зважайте на це.
Потім він відняв руку від обличчя, притис її собі до грудей і продовжував оповідання.
– Частенько проводжали вони мене, – сказав він, – уранці, за милю чи за дві від своїх хуторів; і, прощаючись, казав я їм англійською: "Я дуже вдячний вам. Хай благословить вас бог". І начебто завжди вони розуміли мої слова і відповідали чимсь приємним. Нарешті я прийшов до моря. Ви розумієте, що морякові не важко було знайти собі шлях до Італії. Діставшись туди, я знову почав подорожувати, як і раніше. І там люди добре ставилися до мене, і я, мабуть, обійшов би всі міста, цілу країну скрізь, якби не дістав відомостей, що їх бачили десь у швейцарських горах. Один чоловік, що знав його слугу, бачив їх там усіх трьох, і він розповів мені, яким шляхом вони їхали і де зупинилися. День і ніч йшов я до тих гір, мастере Деві. І що далі я йшов, то далі, начебто, відсувалися ті гори від мене. Але я дійшов до них, і я перетнув їх. Як підійшов я зовсім близько до того місця, про яке мені розповідали, то почав запитувати себе – що зроблю я, коли побачу її?
А за дверима, байдужа до суворої ночі, все ще стояла Марта і прислухалась, і руками просила, благала мене не гнати її геть.
– Я ніколи не мав жодного сумніву щодо неї! – казав містер Пеготті. – Ні! Ні краплини! Хай би лише побачила вона моє обличчя, почула б лише мій голос, хай би лише я мовчки став перед нею і без слів нагадав їй будинок, з якого вона втекла, і дитячі її роки – і коли б вона навіть стала королівною, то й тоді впала б мені до ніг. Я знав це добре. Багато разів уві сні чув я її зойк "дядю!" і бачив, як, наче мертва, падає вона переді мною. Багато разів уві сні підводив я її і шепотів: "Ем'лі, люба моя, я приніс з собою пробачення, я прийшов, щоб забрати тебе додому".
Він спинився, похитав головою, зітхнув і казав далі:
– Він нічого не значив для мене. Ем'лі була для мене всім. Я взяв для неї селянську сукню; я твердо знав, що коли знайду її, то вона піде зі мною по тих кам'янистих шляхах, піде туди, куди я піду, і ніколи, ніколи більше не покине мене. Вбрати її в цю сукню, викинути її пишні вбрання, знову подати їй свою руку і попрямувати з нею додому, зупинятись іноді на шляху, дати спокій її втомленим ноженятам і ще гірше стомленому серденьку – лише про це й мріяв я тоді. Не думаю, щоб я навіть глянув на нього. Але, мастере Деві, не судилося, ще ні! Я запізнився, і вони вже поїхали звідти. Куди – я не міг довідатися. Дехто казав – туди, а дехто – сюди. Я обійшов усі ті місця, але Ем'лі я не знайшов і відрядився додому.
– Чи давно ви повернулися? – спитав я.
– Ні, оце кілька днів, – відповів містер Пеготті. – Ввечері побачив я старий човен, і свічка горіла на вікні. Підійшовши близько і зазирнувши крізь шибку, побачив я, що вірна місіс Геммідж сидить перед каміном, як ми й умовилися, сама. Я гукнув: "Не бійся. Це я, Даніель"; і ввійшов. Ніколи не гадав би я, що старий човен може здатися мені таким дивним!