Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Страница 19 из 290

Чарлз Диккенс

Ми почали погано й просувались уперед ще гірше. Я ввійшов до вітальні з наміром цього разу відзначитися, бо підготувався дуже добре, та виявилося, що я дуже помилився. Книжка за книжкою збільшували купу помилок. Міс Мердстон суворо пильнувала за нами весь час, і коли ми, нарешті, підійшли до п'яти тисяч сирів (цього разу то були батоги, пригадую), матуся моя не витримала та розплакалася.

– Кларо! – застережливо проказала міс Мердстон.

– Я не зовсім добре почуваюся, моя люба Джейн, здається, – пробелькотіла моя мати.

Я побачив, як він урочисто підморгнув своїй сестрі, беручи батога до рук:

– Ну, Джейн, навряд чи ми можемо сподіватися, що Клара з цілковитою твердістю знесе турботи і муки, яких Девід завдав їй сьогодні. Це було б героїзмом. Клара дуже зміцніла та виправилась, але навряд чи ми можемо чекати від неї так багато. Девіде, ми з тобою підемо нагору, хлопче.

Коли він вів мене до дверей, мати підбігла до нас.

– Кларо, чи ви зовсім здуріли? – заступила їй дорогу міс Мердстон. Мати моя затулила собі вуха і заридала.

Він вів мене до моєї кімнати повільно і суворо – я певний, що він відчував насолоду від цього урочистого маршу караючого правосуддя. І коли ми ввійшли туди, він раптом затиснув руками мою голову.

– Містере Мердстон, сер! – кричав я йому. – Не треба. Благаю вас, не треба бити мене. Я намагався вчитися, сер, але я не можу вчитися, коли ви та міс Мердстон дивитеся на мене. Запевняю, я не можу…

– Ти не можеш, Деві? – перепитав він. – Подивимося.

Він тримав мою голову, наче в лещатах, але я обкрутився навколо нього і зупинив його на момент, та тільки на момент, бо він знову впіймав і вдарив мене; в ту ж мить я схопив руку, якою він тримав мене, і прокусив її. І тепер, як згадаю про це, зуби у мене стискаються.

Тоді він почав мене лупцювати, ніби збирався забити до смерті. Крізь увесь наш галас я почув, як хтось біжить нагору східцями та плаче. То плакали моя мати і Пеготті. Потім він пішов геть і замкнув двері ззовні. А я лежав долі, тремтячи, як у лихоманці, побитий і понівечений.

Я добре пригадую, яка надприродна тиша запанувала в цілому домі, коли я заспокоївся! Я добре пригадую, яким грішним почав тоді почуватися, коли вгамовувалися біль і гнів.

Довго прислухався я, але не почув жодного звуку. Я підвівся з підлоги та глянув на себе у дзеркальце: обличчя моє було таким запухлим і червоним, таким потворним, що я сам мало не злякався. Рани мої боліли й палали, щойно я ворушився, то не міг утриматися від плачу. Але то були дрібниці в порівнянні з провиною, яку я відчував. Можна сказати, що почуття провини стискало мені груди важче, ніж найжахливішому злочинцеві.

Почало сутеніти, я зачинив вікно (майже ввесь час я лежав то плачучи, то засинаючи, то прислухаючись). Раптом ключ повернувся в замку, міс Мердстон увійшла з хлібом, м'ясом та склянкою молока. Ні слова не мовивши, вона поставила їжу на стіл, глянула на мене зі зразковою твердістю та пішла геть, замкнувши за собою двері.

Уже давно смеркло, а я все ще сидів, дивуючись, що не приходить хтось інший. Переконавшись, що ніхто вже цього вечора не прийде, я роздягнувся та ліг у ліжко. Тоді я з жахом почав міркувати, що станеться зі мною. Чи я вчинив карний злочин? Чи судитимуть мене, чи відішлють до в'язниці? Чи не загрожує мені шибениця?

Ніколи не забуду, як прокинувся наступного ранку. Спочатку я відчув себе свіжим і веселим, а потім мене приголомшила страшна згадка про вчинене. Міс Мердстон з'явилася знову, коли я ще лежав у ліжку. Вона коротко повідомила, що мені дозволено погуляти в садку півгодини і не більше. По цій мові вона пішла геть, залишивши двері відчиненими, щоб я міг скористатися з дозволу.

Так я й зробив, і робив так кожен ранок мого ув'язнення, яке тривало п'ять днів. Коли б я зустрів мою матір саму, я, мабуть, упав би на коліна перед нею та просив би пробачити мені. Але весь цей час я не бачив нікого, крім міс Мердстон. Були ще вечірні молитви у вітальні, куди відводила мене міс Мердстон, коли вже всі були на своїх місцях. Там стояв я, юний злочинець, наодинці біля дверей. Звідти відводив мене мій тюремник раніше, ніж підводилися інші. Я помічав лише, що мати трималася якомога далі від мене та відверталася так, що я не міг побачити її обличчя. Бачив я, що рука містера Мердстона була перев'язана полотняним бинтом.

Ніхто не може й уявити собі, якими довгими здавалися мені ці п'ять днів. У пам'яті моїй вони заступають місце рокам. Я уважно прислухався до всіх звуків у будинку, що доносились до мене: ось лунає дзвоник, коли відчиняються та зачиняються двері, бурмотять голоси, риплять східці під чиїмись ногами, ось сміх, свист, спів за стінами будинку – ці звуки здаються мені сумнішими за інші складові моєї самотності та ганьби – непевний крок годин, особливо вночі, коли я прокидаюся, думаючи, що вже ранок, але раптом усвідомлюю, що в домі ще ніхто не лягав спати, і вся довга ніч ще попереду; жахливі сни та кошмари; зміна ранку, дня, вечора; хлопці грають на кладовищі, а я стежу за ними здалеку, сидячи в кімнаті та соромлячись висунутися з вікна, щоб вони не дізналися про моє ув'язнення. Так дивно ніколи не чути свого голосу... Я почувався начебто бадьорим, коли їв та пив, але щойно я впораюсь з їжею – і бадьорість зникала. Якось увечері почався дощ, свіжий запах грози, дедалі швидше й швидше падали краплі, начебто намагаючись утопити мене в мороці та страху... Здавалося, минають не дні, а роки – вони яскраво і непорушно посіли місце в моїй пам'яті. В останню ніч мого ув'язнення я прокинувся, почувши, що хтось пошепки вимовляє моє ім'я. Я підвівся в ліжку та, простягаючи руки в темряві, сказав:

– Це ви, Пеготті?

Відповіді не було, але незабаром я знову почув своє ім'я, вимовлене таким таємничим і жахливим тоном, що я мало не знепритомнів з остраху, але тут-таки я зрозумів, що чую цей шепіт крізь замкову щілину.

Я навпомацки побрів до дверей, притулив губи до замкової шпарини і прошепотів:

– Це ви, Пеготті, люба?

– Я, любий мій Деві, – відповіла вона. – Будьте тихенькі, як миша, бо кішка може нас почути.

Я зрозумів, що вона мала на увазі міс Мердстон. I справді, це було слушне зауваження, бо кімната міс Мердстон розташовувалась поруч з моєю.