– Я завжди в усьому переслідував одну мету, – сказав містер Вікфілд. – Я був задоволений, що він прив'язаний до мене заради вигід. Але гляньте на нього!.. О, гляньте на нього!
– Краще б вам його зупинити, Копперфілде, якщо можете, – скрикнув Урія, показуючи на мене своїм довгим вказівним пальцем. – Він зараз скаже щось – бережіться! Він потім шкодуватиме, що сказав це, і ви шкодуватимете, що почули!
– Я все скажу! – розпачливо крикнув містер Вікфілд. – Чому б мені не бути під владою всіх і кожного, коли я все одно перебуваю під вашою владою?
– Бережіться! Кажу вам! – попереджав мене Урія. – Якщо ви не спините його, то ви не друг йому! Чому вам не треба бути під владою всіх і кожного, містере Вікфілд? Бо у вас є дочка! Ми з вами дещо знаємо, правда? Хай лихо спить. Кому охота чіпати його? Мені це робити не хочеться. Хіба ви не бачите, що я такий смиренний, яким лише можна бути? Кажу вам, я зайшов занадто далеко, я шкодую про це. Чого ж вам ще треба, сер?
– О, Тротвуде, Тротвуде! – кричав містер Вікфілд, заламуючи руки. – Як низько я впав відтоді, коли вперше побачив вас у цьому домі! Я вже тоді котився вниз, але з тих часів пройшов я довгий жахливий шлях. Поблажливість зруйнувала мене. Поблажливість у спогадах і поблажливість у забутті; моя природна журба за матір'ю моєї дитини стала хворобою, моя природна любов до моєї дитини стала хворобою. Я заражав усе, чого торкався. Я накликав нещастя на те, що мені дорожче за все в житті; я це знаю, і ви це знаєте! Я вважав за можливе любити одну тільки істоту в світі та не любити всіх інших. Я вважав за можливе плакати за однією тільки істотою, що покинула цей світ, і не плакати разом з іншими. Наука життя пішла проти мене. Я зосередився у своєму власному егоїстичному серці, і це спотворило в мені природні риси людського характеру. Брудний я в своєму смутку, брудний у своїй любові. Підло намагаюсь я втекти від самого себе. Гляньте на мене, яка я руїна, ненавидьте мене, зневажайте мене!
Він упав на крісло і безсило заплакав. Збудження його згасло. Урія виповз із свого кутка.
– Не знаю, що я наробив у безумстві своєму! – сказав містер Вікфілд, простягаючи до мене руки, немов благаючи не осуджувати його. – Він знає краще, – сказав містер Вікфілд про Урію Гіпа, – бо він завжди стояв біля мого ліктя і підмовляв мене. Ви бачите, яким каменем висить він у мене на шиї. Ви бачите його в моєму домі, ви бачите його в моїй фірмі. Оце щойно ви його почули. Чи треба мені ще щось додавати?
– Досить вам уже говорити, – зазначив Урія з якоюсь нахабною і водночас запобігливою гримасою. – Вас це не так би схвилювало, якби не вино. Завтра ви краще все зрозумієте, сер. Якщо я сказав занадто багато або більше ніж хотів, то що ж таке? Я на своїх словах не наполягаю!
Відчинилися двері, ввійшла Агнес, – кровинки не було в її обличчі – обійняла батька і спокійно сказала:
– Тату, вам зле. Ходімо зі мною!
Він поклав голову їй на плече, немовби пригнічений тяжким соромом, і вийшов разом із нею. Тільки на секунду зустрівся її погляд з моїм, але я побачив, що вона знає все.
– Я не очікував, що він стане дибки, мастере Копперфілд, – сказав Урія. – Але це нічого. Завтра ми з ним знову заприятелюємо. Це піде йому на користь. Я смиренно дбаю про його користь.
Я нічого не відповів йому і пішов нагору до затишної кімнати, де Агнес так часто сиділа колись поруч зі мною, працюючи. До пізньої ночі ніхто не розділив моєї самотності. Я взяв якусь книжку і намагався читати. Я почув, як годинник б'є дванадцяту, і все ще читав, не розуміючи змісту, коли Агнес торкнулася мого плеча.
– Ви поїдете рано-вранці, Тротвуде. Так давайте ж попрощаємося зараз.
Видно було, що вона щойно плакала, але обличчя її було таке лагідне і прекрасне.
– Благослови вас небо! – сказала вона, простягаючи мені руку.
– Люба Агнес! – відповів я. – Бачу, що ви не хочете, аби я говорив про сьогоднішній вечір. Але хіба нічого не можна зробити?
– Можна покладатися на бога! – відказала вона.
– Невже я нічого не можу зробити – я, що приходив до вас зі своїми нікчемними клопотами?
– І тим полегшували мої, – відповіла вона. – Любий Тротвуде, ні!
– Люба Агнес, – сказав я. – Занадто самонадіяно мені намагатися керувати вами чи сумніватися в ваших рішеннях, бо мені бракує того, чого так багато у вас – щирості, рішучості і всіх благородних якостей. Але ви знаєте, як я люблю вас і який я вам вдячний. Ви ж ніколи не пожертвуєте собою заради хибного розуміння обов'язку, Агнес?
У цю мить вона схвилювалася більше ніж будь-коли. Вона вирвала свою руку з моєї і відступила на крок назад.
– Скажіть, що у вас немає такої думки, люба Агнес! Ви ж для мене більше ніж сестра! Згадайте, яке неоціненне таке серце, як ваше, така любов, як ваша!
О, минуло багато, багато часу, і все пригадував я це обличчя, цей миттєвий погляд ясних очей, які не дивувалися, не винуватили, не дорікали! О, багато, багато минуло часу, і я знову, як і тоді, побачив, як погляд цей змінився ніжною усмішкою, як сказала вона мені, що не боїться за себе, і не треба мені боятися за неї, назвала мене братом... і пішла геть!
Ще вдосвіта сів я в диліжанс біля воріт готелю. День саме прокидався на сході, коли ми мали вирушити, я згадував про названу мою сестру, і раптом у ранковій імлі біля карети з'явилася голова Урії.
– Копперфілде! – хрипко прошепотів він, тримаючись за залізне поруччя на даху карети. – Здалося мені, ви раді будете почути перед від'їздом, що між нами вже все гаразд. Я був у нього в кабінеті, і ми все залагодили. Ну, хоч я і убога людина, але я корисний для нього, ви знаєте; а він розуміє свої інтереси, коли не буває під чаркою. Який він приємний чоловік, зрештою, мастере Копперфілд!
Я змусив себе відповісти:
– Радий, що ви попросили пробачення.
– О, ще б пак! – сказав Урія. – Коли особа смиренна, знаєте, то що таке пробачення? Така проста річ! Слухайте! – він здригнувся. – Вам траплялось іноді зривати недостиглу грушу, мастере Копперфілд?
– Здається, траплялося, – відповів я.
– Так от, я зробив це вчора ввечері, – сказав Урія, – але груша ще достигне! Треба тільки доглядати її. Я можу почекати!