Не можу й змалювати моїх почуттів після цієї звістки. Враження від такого раптового нещастя, що трапилося з тим, з ким, з усією до нього повагою, я був у суперечці... незвично порожній його кабінет, де крісло та стіл немовби чекають на нього, і незакінчений діловий папір скидається на привида... якась неможливість звикнути до його відсутності в палаті та відчуття, що ось-ось відчиняться двері, і він увійде... шепіт і спокій у палаті, жадібна цікавість наших службовців, балачки сторонніх – це легко може уявити кожний. Але іншу річ значно важче змалювати: у глибині своєї душі я ревнував навіть до Смерті. Я заздрив їй, бо вона була причиною її суму. Я відчував, що її сила виштовхне мене з думок Дори. Я непокоївся, думаючи, як вона плаче перед іншими, і як інші втішають її. І в мене з'явився божевільний намір прогнати від неї всіх і залишитися самому з Дорою в найменш вчасну годину.
Мені здається, що такі почуття можуть бути знайомі й іншим. Стривожений і засмучений, подався я ввечері до Норвуда. Там я довідався від одного зі слуг, що міс Мілз біля Дори. Тоді я повернувся, написав до міс Мілз листа і попросив мою бабусю своєю рукою написати адресу на конверті. Я оплакував передчасну смерть містера Спенлоу. Щиро. Я благав міс Мілз сказати Дорі, якщо Дора спроможна вислухати це, що батько її розмовляв зі мною милостиво і розсудливо; що він ані словом не дорікав їй. Я знаю, що зробив це з егоїстичних міркувань – аби вимовили перед нею моє ім'я; але я намагався сам собі повірити, що це було актом справедливості до пам'яті її батька. І, мабуть, я повірив.
Моя бабуся одержала наступного дня кілька рядків у відповідь.
Конверт був адресований до неї, але всередині лежала записка до мене. Дора була приголомшена горем; і коли її подруга спитала, чи не передати мені щось, вона одне кричала: "О, любий тату! О, бідолашний тату!" Але вона не сказала "ні", і я втішався цим.
За кілька днів прийшов до контори містер Джоркінс, який перебував у Норвуді, відколи трапилося нещастя. Вони з Тіффі замкнулися на кілька секунд, а потім Тіффі визирнув з-за дверей і знаком запросив мене увійти.
– Ох, – сказав містер Джоркінс. – Ми з містером Тіффі, містере Копперфілд, збираємося дослідити столи, шухляди та інше, щоб опечатати приватні папери померлого та знайти його заповіт. Поки ми не побачили жодних слідів заповіту. Буде добре, якщо ви допоможете нам, коли ваша ласка.
Я дуже хотів довідатися про долю моєї Дори (і встановлену над нею якусь опіку тощо), а заповіт мав пролити на це певне світло. Відразу почали ми пошуки; містер Джоркінс відмикав ящики i шухляди, а ми витягали папери. Офіційні документи ми клали в один бік, а приватні ( їх було небагато) – в інший. Усі троє ми були дуже засмучені і, надибавши якусь стару рукавичку або коробку з олівцями, обручку чи ще якусь дрібницю, що нагадували нам про нього, розмовляли дуже тихо.
Ми запечатали кілька пакетів; не поспішаючи, копирсалися ми серед пороху, працюючи далі. Раптом містер Джоркінс звернувся до нас, вживаючи щодо свого померлого компаньйона тих самих висловів, які померлий компаньйон вживав щодо нього:
– Містера Спенлоу було дуже важко звернути з його шляху. Ви знаєте, який він був. Я схильний гадати, що він взагалі не зробив заповіту.
– Але я знаю, що він зробив заповіт! – зазначив я.
Вони обидва зупинились і глянули на мене.
– Саме в день нашої останньої зустрічі, – пояснив я, – він сказав мені, що зробив свій заповіт, і що його справи давно розв'язані.
Містер Джоркінс і старий Тіффі враз хитнули головами.
– Це обіцяє мало доброго, – сказав Тіффі
– Дуже мало доброго, – підтвердив містер Джоркінс.
– Авжеж, ви не маєте сумнівів... – почав був я.
– Мій добрий містере Копперфілд, – сказав Тіффі, кладучи руку мені на лікоть, заплющивши очі і похитуючи головою, – якби ви служили в палаті так довго, як я, то знали б, що нема інших речей, в яких люди були б такі непередбачливі.
– Але боже мій, він сам це казав мені! – збентежено відповів я.
– Це майже остаточно вирішує справу, – зазначив Тіффі, – моя думка – заповіту немає.
Мені це здалося дивним, але виявилося, що заповіту справді не було. Померлий навіть і не думав складати заповіт, скільки можна було зрозуміти з його паперів; бо ми не знайшли жодного натяку, початку, плану чи якогось підготовчого папірця до заповіту. Навряд чи менше здивувало мене те, що його справи перебували в неймовірно безладному стані. Було дуже важко з'ясувати, що він заборгував, які борги він встиг сплатити, яке було його майно. Вважалося ймовірним, що протягом кількох останніх років він сам не мав про це ніякого виразного уявлення. Помалу виявилося, що через змагання на модні тоді в палаті франтівство і розкіш, його витрати перевищували його професійні прибутки, які були не дуже великі. Таким чином, він зменшив свій особистий капітал, якщо він колись взагалі був великий (дуже сумнівне припущення), до дуже низького рівня. У Норвуді відбувся розпродаж меблів і будинок здали в оренду. Тіффі розповів мені (він і не підозрював, як цікавила мене його розповідь), що після сплати всіх боргів померлого і відрахування його частки збитків фірмі, за всю решту майна не можна дати й тисячі фунтів стерлінгів.
Усе це тривало місяця півтора. Я неймовірно мучився увесь цей час і ладен був накласти на себе руки, коли міс Мілз незмінно повідомляла мене, що моя засмучена маленька Дора відповідала на слова своєї подруги про мене лише тими самими вигукам: "О, бідолашний тато! О, любий тато!" У Дори не лишилося інших родичів, крім двох тіток – старих дів, сестер містера Спенлоу. Тітки ці жили в Путні, і протягом багатьох років не мали ніяких стосунків зі своїм братом. Не те, щоб вони посварилися (повідомила мене міс Мілз), але з нагоди Дориних хрестин їх запросили на чай, а вони вважали пристойнішим бути запрошеними на обід, тому вони письмово висловили свою думку, що "краще буде для щастя обох сторін", якщо вони взагалі не приїдуть. Відтоді вони йшли своїм шляхом, а їхній брат – своїм.
Ці дві леді тепер з'явилися після тієї відставки і запросили Дору жити з ними в Путні. Дора впала в їхні обійми і, плачучи, вигукнула: