– Любий мій, – прошепотіла Пеготті, – скажіть маленькому янголяткові, що я хотіла б побачити її хоч на хвилинку. І скажіть їй, що перед її одруженням з моїм хлопчиком я приїду і так гарненько приберу вам будиночок, як тільки дозволите.
Я заявив, що лише їй дозволю торкнутися нашого житла; після цього Пеготті поїхала у відносно доброму настрої.
Цілий день я томився у палаті, а в призначений час опинився на вулиці, де жив містер Мілз. Містер Мілз мав ганебну звичку спати по обіді; цей джентльмен ще не вийшов з дому, і пташина клітка ще не висіла на середньому вікні.
Він так безсовісно довго мучив мене очікуванням, що я пристрасно бажав, аби клуб оштрафував його за спізнення. Нарешті він вийшов; і тоді я побачив, як моя Дора повісила пташину клітку, вискочила на балкон відшукати мене очима і побігла назад, коли знайшла; Джіп лишився на балконі, нахабно гавкаючи на велетенського дога, який міг би проковтнути його, як пілюлю.
Дора вийшла мені назустріч до дверей вітальні, а за нею вискочив Джіп, який почав люто гарчати на мене, вважаючи, очевидно, що я бандит. Ми ввійшли у вітальню, безмірно щасливі й закохані, але я дуже скоро потьмарив нашу радість, не тому, що я хотів цього, а тому, що мене вщерть сповнювала ця думка. Без усяких підготувань я спитав Дору, чи могла б вона кохати злидаря.
Як же злякалася моя гарна маленька Дора! В її уяві з образом злидаря пов'язувалося жовте обличчя і нічний ковпак, або пара милиць, або дерев'яна нога, або песик з мисочкою для милостині в зубах, або щось подібне, і вона з найчарівнішим здивуванням витріщилася на мене.
– Як можеш ти питати такі дурниці? – надула губки Дора. – Любити злидаря!
– Доро, люба моя, – сказав я. – Це я – злидар!
– Як можеш бути ти таким дурненьким, – відповіла Дора, ляскаючи мене по руці, – сидиш отут і вигадуєш усякі побрехеньки. Ось я скажу Джіпові вкусити тебе.
Хоч і приємно мені було бачити її дитячу наївність, але необхідно було пояснити все, і я урочисто повторив:
– Доро, життя моє! Твій Девід розорився!
– От попереджаю, що скажу Джіпові вкусити тебе! – мовила Дора, тріпнувши кучерями. – Коли ти говориш такі безглузді речі!
Але мій цілком серйозний вигляд змусив Дору припинити термосити свої кучері та покласти свою тремтячу руку мені на плече; спочатку дівчина стривожилась, а потім почала плакати. Це було жахливо! Я впав на коліна перед канапою, втішав мою кохану і благав її не розбивати мого серця, але деякий час бідолашна Доронька тільки схлипувала: "О боже мій! О, вона така налякана! І куди ж поділась Джулія Мілз? О, відведіть її до Джулії Мілз і забирайтеся геть, будь ласка!" Я зовсім очманів.
Кінець кінцем, після довгих благань і протестів, я змусив Дору глянути на мене; помалу жах зник з її чудового обличчя, і вона притулилася до моєї щоки своєю м'якою милою щічкою. Тоді, обійнявши мою кохану, я сказав їй, що дуже-дуже люблю її; що вважаю за свій обов'язок повернути їй слово, бо тепер я збіднів; що ніколи не переживу розлуки з нею; що я не боюся бідності, якщо її вона не страшить, бо руки мої готові до роботи, а серце повне любові; що я вже працюю з запалом, якого не знає ніхто, крім закоханих; що я стаю практичним і серйозно дивлюсь у майбутнє; що чесно зароблена черства скоринка хліба солодша за незаслужений бенкет. І ще багато говорив я подібних речей; красномовність моя дивувала мене самого, хоч до цієї промови готувався я дні і ночі, відколи моя бабуся приголомшила мене своїм прибуттям.
– Чи й тепер належить мені твоє серце, люба Доро? – захоплено спитав я, заздалегідь передчуваючи відповідь з того, як вона тулилася до мене.
– О, так! – скрикнула Дора. – Я всім серцем твоя! Тільки не будь таким жахливим!
Я жахливий! І для кого? Для Дори!
– Не кажи мені про злидні і про тяжку працю! – казала Дора, ближче притуляючись до мене. – О, не кажи, не треба!
– Кохання моє, – почав був я, – чесно зароблена скоринка хліба...
– О, так, але я не хочу слухати про ці скоринки! – відповіла Дора. – Та зрештою, Джіп мусить щодня о дванадцятій годині мати баранячу котлетку, інакше він помре!
Мене зачарувала ця дитяча наївність. Я ніжно пояснив Дорі, що Джіп діставатиме свої баранячі котлетки з незмінною регулярністю. Я намалював картину нашого скромного дому, що процвітатиме завдяки моїй роботі, розповів про будиночок, який бачив у Гайгеті, і про кімнату для моєї бабусі.
– Тепер я не жахливий, Доро? – несміливо запитав я.
– О, ні, ні! – скрикнула вона. – Але сподіваюся, що твоя бабуся сидітиме здебільшого у своїй кімнаті. І сподіваюся, що вона не дуже сварлива стара.
Коли б я міг полюбити Дору ще більше, то зробив би це. І все ж таки я відчував, що вона трохи непрактична. Мій новонароджений запал трохи охолов, бо важко було передати цей запал їй. Я зробив ще одну спробу. Коли вона зовсім заспокоїлась і почала крутити Джіпові вуха, я знову став насуплений і сказав:
– Кохана моя! Чи ти дозволиш сказати ще одне?
– О, прошу, тільки не будь практичним! – благала Дора. – Бо це так лякає мене.
– Серденько, – відповів я, – тобі нема чого тривожитись. Я хочу, щоб ти про це подумала цілком спокійно. Хочу підбадьорити та надихнути тебе.
– О, але це так моторошно! – скрикнула Дора.
– О, ні, кохана! Обережність і сила характеру допоможуть нам знести значно гірші речі.
– Але ж у мене зовсім не сильний характер, – сказала Дора, тріпнувши кучерями. – Правда, Джіпе? Ну, поцілуй Джіпа і будь милим.
Неможливо було відмовитися від цього, коли вона піднесла Джіпа до мого обличчя, та ще й сама під час цієї операції випнула свої рожеві губенятка, наполягаючи, щоб я поцілував його саме в середину носа. Я виконав її наказ, нагородивши потім себе самого за слухняність, і на довгий час забув свій смуток. Та нарешті я схаменувся:
– Але, Доро, кохана моя, я ж хотів тобі щось сказати.
Сам суддя Прерогативного суду міг би закохатися в неї, коли б побачив, як вона склала рученята, благаючи мене не лякати її більше.
– Ні, ні, я не лякатиму, моя люба, – запевняв я її. – Але, Доро, кохана, якби ти іноді могла згадати... не з розпачем, ні, зовсім не так, але якби ти могла іноді згадати, – тільки, щоб підбадьорити себе, – що ти заручилася з бідним чоловіком...