– Виявляється, любий мій, – заявила вона, спробувавши пиво ложкою, – це значно краще за вино і зовсім не так шкідливо для печінки.
Судячи з усього, на моєму обличчі відбивався деякий сумів, тому що вона додала:
– Дурниці, хлопчику мій! Якщо нічого гіршого за пиво з нами не станеться, то горе не таке вже й велике.
– Звісно, бабусю, якби це стосувалося тільки мене, то я був би такої самої думки, – промовив я.
– А тепер? Чому ти не такої думки?
– Через те, що між мною і вами, бабусю, величезна різниця.
– Що за дурниці, Троте! – відгукнулась вона.
Тут бабуся почала з щирим задоволенням сьорбати тепле пиво, вмочуючи у нього підсмажений хліб.
– Троте, – заговорила вона, – я взагалі-то не дуже люблю нові обличчя, але знаєш, твоя Баркіс мені припала до серця.
– Ці ваші слова дорожчі мені за сто фунтів стерлінгів! – гаряче скрикнув я.
– У дивовижному світі ми живемо, – промовила бабуся, почесавши ніс. – Зовсім не розумію, як вона могла народитися на білий світ із таким ім'ям! Виникає питання, чи не простіше було б народитися якоюсь Джексон або кимось таким?
– Можливо, бабусю, що я і моя нянечка такої ж думки, але ж вона у цьому не винна, – зазначив я.
– Мабуть, що не винна, – невдоволеним тоном відгукнулася бабуся, змушена відступати, – але все ж таки це нестерпне ім'я. Слава богу, вона тепер Баркіс, – це набагато краще. А знаєш, Троте, ця Баркіс тебе надзвичайно любить.
– Немає нічого на світі, чого б вона не зробила для мене, – палко заявив я.
– Мені здається, що це правда, – погодилася бабуся. – Уяви собі, що ця дурненька зараз прийшла і благала мене взяти частину її грошей, запевняючи, що в неї їх забагато. От дурненька!
Бабусині сльози радості крапали у її гаряче пиво.
– Більш безглуздого створіння ще не народжувалось, – знову заговорила бабуся. – Ще тоді, коли я вперше побачила її, у цієї бідолашної – твоєї матері – я одразу вирішила це. Але у цій Баркіс багато доброго.
Вдаючи, що сміється, бабуся скористалася цим, щоб витерти очі, після чого заходилася знову говорити, не забуваючи при цьому про свої підсмажені окрайці хліба.
– Ах, боже мій! – із зітханням вирвалось у бабусі. – Я все знаю, Троте. Поки ви з Діком ходили, ми трохи попліткували з Баркіс. Все знаю. Не розумію, на що розраховують ці нещасні дівчата. Дивуюсь я, чого вони не розбивають собі голови об... – бабуся глянула на камін, – об полиці каміна.
– Бідолашна Ем'лі! – сказав я.
– Ох, не називай її бідолашною, – відказала моя бабуся. – Їй слід було б добре подумати, перш ніж накоїти такого лиха. Поцілуй мене, Троте. Шкодую, що ти так рано зазнаєш сумного досвіду.
Коли я посунувся до неї, вона поставила склянку мені на коліна (щоб я не міг ворухнутись) і сказала:
– Ох, Троте, Троте. І тобі теж ввижається, що ти закохався? Чи не так?
– Ввижається, бабусю! – вигукнув я, неймовірно почервонівши. – Я люблю її всією душею!
– Дору, тобто? – відповіла моя бабуся. – І ти хочеш, мабуть, сказати, що це малятко чарівне?
– Моя люба бабусю, – почав я. – Ви й уявити собі не можете, яка вона чудова!
– Ах! А не дурненька?
– Дурненька, бабусю?
Мені таке і на думку не спадало до цього часу. Я обурено відкинув цю ідею, але спершу вона мене приголомшила.
– Не вітрогонка?
– Вітрогонка, бабусю?
Я знову спромігся тільки безпорадно повторити ці неймовірні слова.
– Гаразд, гаразд! – сказала моя бабуся. – Я тільки запитую. Я ні в чому її не звинувачую. Бідолашна парочка! Отже, ви гадаєте, що створені одне для одного і що житимете, розважаючись та годуючись тільки цукерками і пиріжками. Чи не так, Троте?
Вона спитала про це так мило, напівграйливо, напівзажурено, що я зовсім розчулився.
– Ми юні і недосвідчені, бабусю, я це знаю, – відповів я, – і насмілюся сказати, що в наших розмовах і думках є чимало нерозумного. Але запевняю вас, ми палко любимо одне одного. Не знаю, що я робив би, якби подумав, що Дора зможе полюбити когось іншого, чи розлюбити мене, або що я зможу полюбити іншу, чи розлюбити її... мабуть, я збожеволів би.
– Троте, – сказала моя бабуся, похитуючи головою і поважно всміхаючись, – сліпий, сліпий, сліпий!
– Один мій знайомий, Троте, – мовила бабуся знову після паузи, – щирістю своєю нагадує мені бідолашне немовля – його матір. Здоровий глузд – ось що повинен надбати цей мій знайомий, Троте. Глибокий, правильний здоровий глузд.
– Якби ви тільки знали, який здоровий глузд у Дори, бабусю! – скрикнув я.
– Ох, Троте! – повторила вона. – Сліпий, сліпий, сліпий.
Не знаю чому, але по цих її словах я відчув, невиразно і сумно, що мені чогось не вистачає, що ця потреба у чомусь вкриває мене тінню, наче хмара.
– А проте, – сказала моя бабуся, – мені нема чого заважати юним істотам дурити себе і блаженствувати; отже, хоч це й юнацьке кохання, а юнацькі кохання дуже часто – май на увазі, я не кажу "завжди" – зводяться нанівець, все ж таки ми поставимося до цього серйозно і будемо сподіватися, що цими днями дійдемо успішних наслідків. Часу в нас досить.
Я зрадів, що бабуся співчуває мені. Зваживши на її втому, я палко подякував їй за любов і за всю її доброту до мене, і, ніжно побажавши мені доброї ночі, вона понесла свій нічний чепець до моєї спальні.
Яким нещасним почувався я, лежачи на канапі. Знову і знову я міркував, як зможу з'явитися злидарем перед очі містера Спенлоу. Адже ж я посватався до Дори, бувши певним у своєму достатку, а тепер я маю лицарський обов'язок розповісти їй про своє становище і дати їй волю відмовитися від заручин. Як житиму я тепер, не заробляючи нічого? Треба мені щось зробити, щоб допомогти моїй бабусі, але я не бачу жодного виходу. Ось незабаром у мене вже не буде й кишенькових грошей, я носитиму подерте пальто і не матиму змоги робити маленькі подарунки Дорі, їздити на баских кониках і ходити франтом. Хоч я розумів, що дуже егоїстично думати зараз тільки про себе і про своє лихо, але я так любив Дору, що не міг собі ради дати. Я розумів, що ганебно думати про себе, а не про мою бабусю; але егоїзм був у даному випадку невід'ємним від думок про Дору, а Дорою я не міг поступитися нікому. Яким неймовірно нещасним почувався я тієї ночі!