Після цього місіс Креп цілком присвятила себе споруджуванню на східцях пасток, головним чином з глечиків, сподіваючись, що Пеготті одного разу переламає собі ноги. Я вважав трохи клопітким жити в такому стані облоги, але занадто боявся місіс Креп, щоб намагатися покласти край цьому.
– Мій любий Копперфілде, – скрикнув Тредльс, в точно призначений час з'явившись у моїх дверях і подолавши всі перепони. – Здоров, друже!
– Мій любий Тредльсе, – сказав я. – Я радий нарешті побачитися з тобою і дуже шкодую, що не був удома раніше. Але я був такий зайнятий...
– Так, так, я знаю, – відгукнувся Тредльс, – звичайно. Вона живе в Лондоні, здається?
– Що, що ти кажеш?
– Вона... вибач мене... міс Д., знаєш, – зашарівся Тредльс, – живе в Лондоні, здається мені?
– О, так! Біля Лондона.
– А моя, може ти пригадуєш, – сказав Тредльс, серйозно глянувши на мене, – живе в Девонширі, в сім'ї з десяти чоловік. Отже, я не такий зайнятий, як ти – у цьому розумінні.
– Дивно мені, – відказав я, – як ти можеш бачити її так рідко.
– Ах, – задумливо сказав Тредльс, – це здається дивом. Я гадаю, що тому можна це терпіти, Копперфілде, бо все одно нема ради.
– Напевно, що так, – відповів я, посміхаючись і трохи почервонівши. – І ще тому, що ти такий постійний і терплячий, Тредльсе.
– Невже! – здивувався Тредльс. – Тобі справді так здається, Копперфілде? Я так про це не подумав. Але вона сама така надзвичайно мила дівчина, що, може, й мені передала деякі зі своїх добрих якостей. Запевняю тебе, вона цілком забуває про себе i піклується про інших дев'ятьох.
– Хіба вона найстарша? – спитав я.
– О, що ти, ні! – сказав Тредльс. – Найстарша – красуня.
Він, мабуть, побачив, що я не міг утриматися від усмішки після такої наївної відповіді; тому він додав, теж усміхаючись всім своїм щирим обличчям:
– Я не хочу цим сказати, що моя Софі... гарненьке ім'я, Копперфілде, як ти думаєш?
– Дуже гарне! – погодився я.
– Я не хочу цим сказати, що моя Софі не чудова в моїх очах, і не була б однією з наймиліших дівчат у цілому світі в будь-чиїх очах (гадаю). Але кажучи, що старша – красуня, я маю на думці що вона дійсно... – він почав вимальовувати обома руками якісь хмари навколо себе. – Прекрасна, знаєш! – енергійно закінчив Тредльс.
– Ось воно як! – зауважив я.
– О, запевняю тебе, – сказав Тредльс, – вона справді щось надзвичайне. І ось, знаєш, створена для товариства і розкоші, і, не маючи через обмежені кошти змоги розважитися, вона, природна річ, буває іноді дражливою і гнівливою. Софі втішає її.
– Отже, Софі – молодша сестра? – висловив я здогадку.
– О, що ти, ні! – сказав Тредльс, потираючи підборіддя. – Двом молодшим дев'ять і десять років. Софі виховує їх.
– Отже, вона друга донька, мабуть? – висловив я нову здогадку.
– Ні! – сказав Тредльс. – Сара – друга. У Сари, бідолашної, щось негаразд із хребтом. Хвороба ця згодом минеться, кажуть лікарі, але поки що вона мусить лежати на спині ще дванадцять місяців. Софі доглядає її. Софi – четверта.
– А мати їхня жива? – поцікавився я.
– О, так! – сказав Тредльс. – Вона жива. Вона взагалі жінка дуже високих якостей, але вогкий клімат не дуже корисний для її організму – правду кажучи, вона не може ворушити руками і ногами.
– Та що ти кажеш? – вигукнув я.
– Все це дуже прикро, правда? – відказав Тредльс. – Але це ще не так погано, як могло б бути, бо Софі посіла її місце. Вона такою ж мірою є матір'ю для своєї власної матінки, як і для всіх їх дев'ятьох.
Я відчув глибоку пошану до добрих якостей цієї юної леді, але не хотів змушувати Тредльса обговорювати не дуже радісні перспективи його спільного з Софі життя, тому спитав, як почувається містер Мікоубер.
– Він цілком здоровий, Копперфілде, дякую, – сказав Тредльс. – Я вже не живу з ним тепер.
– Ні?
– Ні. Бачиш, правду кажучи, – пошепки додав Тредльс, – у наслідок тимчасових непорозумінь він змінив прізвище на Мортiмер і тепер виходить на вулицю тільки коли смеркне, та й тоді в окулярах. Нашу квартиру описали за несплату орендних внесків. Місіс Мікоубер була в такому розпачі, що я просто не міг відмовитися поручитися за той другий вексель, про який ми з тобою говорили. Ти можеш уявити, як приємно було мені побачити, Копперфілде, що це розв'язало справу, і місіс Мікоубер повеселішала.
– Гм! – сказав я.
– Та недовго тривало її щастя, – вів далі Тредльс, – бо, на жаль, через тиждень їх описали вдруге. Це її зовсім підкосило. Від того часу я живу в мебльованих кімнатах, а Мортімери тепер небагато бувають у товаристві. Сподіваюся, ти не вважатимеш мене егоїстом, Копперфілде, якщо я скажу, що маклер забрав мій маленький круглий столик з мармуровою покришкою, а також горщик для квітів і підставку, що їх придбала Софі.
– Яка жорстокість! – обурено вигукнув я.
– То було... то було неприємно, – сказав Тредльс, супроводячи цей вислів гримасою. – Але я не дуже сумую про це, і ось чому. По щирості, Копперфілде, я був неспроможний викупити їх тоді; по-перше, маклер побачив, що мені ці речі потрібні, і запросив за них неймовірну цифру; по-друге, в мене… взагалі не було грошей. Але від того часу я стежив за крамницею цього маклера, – вів далі Тредльс, тішачись своєю таємницею, – що в кінці Тотенгем Керт Роуд і, врешті-решт, сьогодні я побачив, що вони виставлені на продаж. Я тільки потайки глянув на них, бо якби маклер побачив мене, боронь боже, він казна яку ціну спитав би за них. Зараз у мене є гроші, і мені спало на думку, що, може, ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу твою добру няньку піти зі мною до крамниці – я проведу її до найближчого рогу – і купити їх, ніби для себе.
У пам'яті моїй свіжо зберігається захват, з яким Тредльс виклав мені цей план, і його впевненість у надзвичайній його хитромудрості.
Я відповів йому, що моя стара нянька щаслива буде допомогти йому, і що ми можемо піти туди всі втрьох, але з однією умовою. Цією умовою було, щоб він урочисто обіцяв більше не дарувати ні своє ім'я, ні будь-що інше містерові Мікоуберу.
– Мій любий Копперфілде, – сказав Тредльс, – я вже це вирішив, бо став відчувати, що вчиняю не тільки необережно, але просто несправедливо щодо Софі. Я собі дав слово, і нема вже чого боятись; але охоче дам слово і тобі. Той перший нещасний вексель я сплатив. Не маю сумнівів, що містер Мікоубер сплатив би його сам, коли б лише міг. Але він не міг. Вважаю своїм обов'язком відзначити одну рису в містерові Мікоубері, яка мені дуже сподобалася, Копперфілде. Це – щодо другого векселя, строк якого ще не минув. Він не каже мені, що вексель уже сплачений, але стверджує, що буде сплачений. У цих словах вбачаю я щось дуже благородне і чесне.