Поставивши сніданок на стіл для нас усіх, вона сіла біля вікна і заходилася лагодити сорочки та інший одяг містера Пеготті. Полагодивши, вона акуратно склала речі у стару моряцьку клейончасту торбинку. Тим часом вона заспокійливо говорила:
– В усяку пору року, Даніелю, я завжди сидітиму тут, і все буде так, як ти схотів. З мене поганий писар, але я писатиму тобі іноді й надсилатиму свої листи через мастера Деві. Може, й ти колись напишеш мені, Даніелю, про те, як почуватимешся в своїх самотніх сміливих мандрах.
– Боюся, що тобі тут буде нудно, – зазначив містер Пеготті.
– Ні, ні, Даніелю, – відказала вона, – я не нудьгуватиму. Ти про мене не турбуйся. У мене досить буде діла, щоб утримати існування для тебе, – місіс Геммідж мала на увазі дім, – треба буде прибрати в кімнаті, може, ти сюди завітаєш, може, хтось іще повернеться сюди, Даніелю. У гарну погоду я сидітиму перед дверима, як колись. Якщо хтось прийде сюди, то здалеку ще побачить, що стара вдова лишилася такою ж вірною, як і була.
Які разючі зміни відбулись у місіс Геммідж за такий короткий час! Вона стала зовсім іншою жінкою. Я пройнявся справжньою любов'ю до неї: вона була така віддана, так добре відчувала, що треба сказати, а про що краще мовчати, так забувала про себе, так дбайливо втішала засмученого рибалку. А скільки діла вона зробила за той день! З берега до комори довелося перетягти багато речей – весла, неводи, вітрила, снасті, щогли, горщики з-під лобстерів, мішки з баластом тощо; і хоч багато було охочих допомогти, і кожен моряк був готовий працювати заради містера Пеготті, варто лише було попросити, але вона сама цілий день тягала неймовірно тяжкі речі і була зайнята різноманітними необов'язковими справами. Вона зовсім забула свої нещастя, наче ніколи раніше і не жалілася. Вона весь час привітно посміхалася до всіх, хоч і була сповнена жалю, і то була найдивовижніша частина її змін. Її стриманість була поза питанням. Поки не смеркло, в неї навіть голос не затремтів, жодна сльоза не забриніла в її очах; тільки ввечері, коли зовсім виснажений містер Пеготті заснув, вона стримано заплакала, відвела мене до дверей і сказала:
– Хай вас бог благословить, містере Деві! Будьте другом йому, бідолашному.
Після цього вона негайно побігла вмити обличчя, щоб він побачив її свіжою й бадьорою, коли прокинеться. Одним словом, пішовши звідти, я залишив містера Пеготті під її твердою опікою. Ніяк не міг я надивуватися раптовій мужності місіс Геммідж, і мимоволі замислився над уроком, який дала мені місіс Геммідж, відкривши нові сторони людського серця.
О дев'ятій чи о десятій годині, засмучено блукаючи містом, зупинився я перед дверима містера Омера. Дочка його розповіла мені, що містер Омер, дуже схвильований, хворів цілий день і навіть спати ліг без своєї люльки.
– Віроломна, безсердечна дівчина! – сказала місіс Джорем. – Ніколи не було в ній нічого доброго!
– Не кажіть так, – заперечив я. – Ви так не думаєте.
– А ось і думаю! – гнівно скрикнула місіс Джорем.
– Ні, ні! – наполягав я.
Місіс Джорем силкувалася здаватися непохитною і розлюченою, але її м'який характер узяв своє, і вона заплакала. Щоправда, я був ще надто юний, але мене дуже зворушили її сльози, і вони так личили цій чесній жінці і матері.
– Що ж їй тепер робити? – схлипувала Мінні. – Куди вона подасться, що з нею станеться? О, яку жорстокість вчинила вона сама собі і йому!
Я пригадав той час, коли Мінні була молодою і гарною дівчиною.
– Моя маленька Мінні, – вела далі місіс Джорем, – тільки зараз заснула. Навіть уві сні плаче вона, кличучи Ем'лі. Цілий день маленька Мінні плакала і все запитувала мене, чи Ем'лі грішна. Ну, що я їй могла сказати, коли ж Ем'лі в останнє своє відвідування пов'язала їй на шию бант і чекала, поки вона міцно засне! Цей бант і тепер на шиї в моєї маленької Мінні. Слід було б мені його зняти, але що я можу зробити? Ем'лі дуже погана, але вони любили одна одну. А дитинка ж нічого не тямить!
Місіс Джорем так розчулилася, що на плач вийшов її чоловік. Залишивши їх удвох, я пішов до Пеготті і почувався ще смутнішим, ніж раніше.
Ця добра істота – я маю на думці Пеготті – була зовсім невтомна. Забувши всі безсонні ночі і клопотання, пішла вона пильнувати цілу ніч біля свого брата. У домі, крім мене, лишалася тільки якась стара жінка, що її кілька тижнів тому Пеготті найняла собі на підмогу. Мені вона непотрібна була, я відіслав її спати і сів у кухні перед пічкою поміркувати про події цього дня.
Думками я був поряд із ліжком, на якому помер містер Баркіс, і разом із відпливом досягав горизонту, на який так незвично дивився Гем цього ранку, аж раптом мої мандри обірвав стукіт у двері. На дверях висів спеціальний молоточок, але стукали не ним. Хтось стукав рукою біля самої підлоги, як дитина.
Я схопився так, наче то був лакей якоїсь знатної особи. Я відчинив двері і, глянувши вниз, не побачив, на своє здивування, нічого, крім величезної парасолі, яка ніби ворушилася сама собою. Але згодом під ним я побачив міс Маучер.
Якби обличчя її було так само "легковажним", як під час нашої першої зустрічі, то навряд чи я здатний був би гостинно прийняти її. Але коли я звільнив її від парасолі (яка була би незручна навіть для ірландського велетня), то побачив, наскільки серйозний вираз обличчя вона має. Вона в такому розпачі заломила руки, що я відчув до неї прихильність.
– Мiс Маучер! – сказав я після того, як мимоволі глянув на вулицю, хоч і не розумів, що саме я очікував там побачити. – Як ви сюди потрапили? У чому річ?
Жестом своєї короткої правої руки вона попросила мене закрити парасольку і похапцем вбігла до кухні. Закривши двері, я ввійшов і побачив, що вона сидить на приступці біля каміна, хитається вперед і назад і тре руками коліна, начебто її корчить біль.
Я був стривожений, бо був єдиним господарем в домі та єдиним спостерігачем такої дивної поведінки. Я знову вигукнув:
– Благаю вас, міс Маучер, скажіть менi, в чому річ? Чи ви хворі?
– Мій любий юначе! – відповіла міс Маучер, притискаючи рученята до серця. – Тут моя хвороба, велика хвороба! Подумати тільки, чим вона скінчилась. А я ж могла б довідатись про це і запобігти цьому, якби не була така дурна!