– Ви перший з гостей, мастере Деві! – сказав містер Пеготті, люб'язно посміхаючись. – Не соромтеся скинути куртку, сер, якщо вона промокла!
– Дякую, містере Пеготті, – сказав я, вішаючи пальто на цвях. – Вона зовсім суха.
– Так воно і є! – сказав містер Пеготті, обмацуючи мої плечі. – Суха, як трісочка! Сідайте, сер. Нема чого й вітати вас тут, бо ви знаєте, що вам усією душею раді.
– Спасибі, містере Пеготті, я цього певний. Ну, Пеготті, – сказав я, цілуючи її, – як же ви почуваєтеся, старенька?
– Ха-ха! – зареготав містер Пеготті, сідаючи між нами й потираючи руки: він радий був, що позбувся турбот. – Жодна жінка в цілому світі, сер, – я вже їй це казав – не може мати спокійнішого сумління, ніж вона. Вона виконала свої обов'язки перед покійним, і покійний знав це; і покійний вчинив усе як слід, бо й вона чинила як слід, і… і… і тому все так, як треба.
Місіс Геммідж застогнала.
– Бадьоріше, старенька! – сказав містер Пеготті. Але він потайки хитнув нам головою, розуміючи, що останні події можуть викликати згадку про старого. – Не журіться! Бадьоріше, веселіше, і побачите, що все буде як слід!
– Тільки не для мене, Даніелю, – відказала місіс Геммідж. – Зі мною нічого не буває як слід, я самітна нещасна жінка.
– Ні, ні! – втішав її містер Пеготті.
– Так, так, Даніелю! – заперечувала місіс Геммідж. – Не годиться мені жити з людьми, яким залишили гроші в заповіті. Все стається, що мені несприятливе. І краще б ви вже мене позбулися.
– А хіба ж я можу витрачати гроші без вас? – цілком серйозно заявив містер Пеготті. – Що це ви таке кажете? Хіба ж ви мені тепер менш потрібні, ніж раніше?
– Я і раніше знала, що я ніколи не була потрібна, – жалісно скрикнула місіс Геммідж, – а тепер мені просто в очі кажуть це. Та хіба ж я могла сподіватися бути потрібною, коли я така самітна і нещасна, і так заважаю всім?
Містер Пеготті був дуже вражений, що його слова так витлумачили; але він не встиг відповісти, бо Пеготті смикнула його за рукав і хитнула головою. Кілька секунд він остовпіло дивився на місіс Геммідж, потім глянув на настінний годинник, підвівся, засвітив свічку і поставив її на лутку.
– Ось! – радісно мовив містер Пеготті. – Ось воно як, місіс Геммідж! – Місіс Геммідж слабо зойкнула. – Свічечка горить, згідно зі звичаєм! Ви дивуєтеся, для чого це, сер? Адже ж це для нашої маленької Ем'лі! Бачите, після смерку стежка до нашого дому неясна і невесела, і коли я сиджу тут, як вона вертається додому, то ставлю свічку на лутку. Це, бачите, – містер Пеготті лукаво схилився наді мною, – вбиває разом двох зайців. Вона каже, Ем'лі наша: "Ось мій дім!" – каже вона. А разом з тим Ем'лі собі каже: "Мій дядько вдома!" Бо коли я не вдома, то ніколи не засвічую свічку.
– Ти справжня дитина! – з любов'ю сказала Пеготті.
– Гаразд, – відказав містер Пеготті, широко розставивши ноги і задоволено потираючи їх руками, – не знав я, що скидаюся на дитину.
– Таки не зовсім, – зазначила Пеготті.
– Ні! – зареготав містер Пеготті. – Зовні я не дитина, але розум у мене дитячий, знаєте. Та хай йому абищо! От що я вам скажу. Коли я ходжу по хаті і думаю про нашу Ем'лі, то просто шалію, ось воно як! Більше я нічого сказати не можу, здається мені, ніби кожна дрібниця в цій хаті – це сама Ем'лі. Я підіймаю й переставляю речі і торкаюся до них так, ніби це наша Ем'лі. А ще її маленькі капелюшки та всяке таке! За всі багатства світу не дозволив би я, щоб їх понівечили! Ось перед вами немовля у вигляді великого морського їжака! – тут містер Пеготті знову гучно зареготав.
Ми з Пеготті теж засміялися, хоч і не так голосно.
– На мою думку, бачите, – вів далі містер Пеготті, знов потираючи ноги і сяючи всім обличчям, – це пішло від наших з Ем'лі веселощів – я вдавав, ніби ми і турки, і французи, і акули, і всякі чужинці, їй-богу, і леви, і кити, і казна що! – коли вона була не вища за моє коліно. Я до цього призвичаївся, знаєте. Ось взяти хоч би цю свічку! Я добре знаю, що коли Ем'лі вийде заміж, то й тоді я ставитиму цю свічку на лутку, як і тепер. Я дуже добре знаю, що коли сидітиму тут увечері (а де ж це мені жити, хоч яку б спадщину я не дістав?), а її тут не буде, то все одно я ставитиму свічку біля вікна, сяду перед каміном і вдаватиму, ніби чекаю на неї, як зараз роблю. Ось перед вами немовля, – знову зареготав Містер Пеготті, – у вигляді морського їжака! Та й зараз, як гляну я на цей вогник, то й кажу собі: "Вона дивиться на нього. Ем'лі йде сюди!" Ось перед вами немовля у вигляді морського їжака! Та стривайте, – раптом увірвав свою промову містер Пеготті, – ось вона сама й прийшла.
Та то був тільки Гем. Мабуть, погода стала ще гіршою, бо він закрив собі все обличчя великим брилем.
– Де Ем'лі? – спитав Містер Пеготті.
Гем зробив невиразний знак головою, ніби вказуючи, що вона лишилась за дверима. Містер Пеготті взяв свічку з лутки, поставив на стіл і заходився шурувати вугілля в каміні. Не ворухнувшись, Гем сказав:
– Мастере Деві! Чи не вийдете ви зі мною на хвилинку? Ми з Ем'лі хочемо вам щось показати.
Ми вийшли. Проходячи повз нього, я здивувався і злякався, побачивши, який він мертвенно блідий. Він похапцем вивів мене на вільне повітря і зачинив двері за нами. Ми залишились удвох.
– Геме! У чому річ?
– Мастере Деві... – і він заридав, наче серце його розірвалося на шматки.
Його горе вразило мене так, що я остовпів. Я лише дивився на нього і нічого не розумів.
– Геме! Бідолашний хлопче! Заради бога, скажіть мені, в чому річ?
– Мастере Деві! Моя любов... гордість і надія моєї душі... та, за яку я ладен був померти і за яку готовий померти зараз... її нема.
– Нема?!
– Ем'лі втекла! О, мастере Деві! Чи розумієте ви, як саме вона втекла, коли вже я благаю бога милосердного вбити її – її, що дорожча мені понад усе! Вбити раніше, ніж вона зазнає ганьби.
I дотепер у пам'яті моїй його схвильоване обличчя, тремтіння його кремезних рук, вся його зігнута горем постать незмінно сполучена з тією самотньою пусткою. В моїй уяві там завжди ніч і він один.
– Ви людина вчена, – поспішно сказав Гем, – і знаєте, що слід робити. Що мені треба сказати там, удома? Як можу я це сказати йому, мастере Деві?