– Що ти кажеш?
– Так! Він вийшов на пенсію, був... як це зветься... драпувальником... мануфактурним торговцем... і зробив був мене своїм спадкоємцем. Але він розлюбив мене, коли я виріс.
– Ти це серйозно? – сказав я.
Він був такий спокійний, що здавалося, ніби він не має на увазі те, що каже.
– О, ще б пак, Копперфілде! Я цілком серйозно, – відповів Тредльс. – Мене ця обставина не дуже радувала, але він дійсно не любив мене. Він казав, що чекав від мене іншого, і врешті одружився зі своєю економкою.
– А ти що зробив? – спитав я.
– Нічого особливого я не зробив, – відповів Тредльс. – Я жив з ними, поки раптом подагра не вдарила його по шлунку. Так ото він помер, а вона вийшла заміж за молодого чоловіка, і так я лишився без коштів.
– І ти зовсім нічого не отримав, Тредльсе?
– Та ні, – сказав Тредльс. – Я отримав п'ятдесят фунтів. Я ніколи не готувався ні до якої професії і спочатку не знав, що мені робити. А проте мені допоміг син одного ділка, який учився в Салем-Гаузі, – Йоулер з кривим носом. Пригадуєш такого?
Ні. За моїх часів його там не було; всі носи були прямими в мої дні.
– Та це байдуже, – вів далі Тредльс, – із допомогою того хлопця я почав переписувати судові папери. Та з цього багато заробити не можна було; тоді я почав переказувати зміст справ, робити витяги тощо. Я хлопець акуратний, Копперфілде, і навчився гарненько робити такі речі. Ну, от! Тоді мені спало на думку стати студентом-юристом, але в мене вже вийшли мої п'ятдесят фунтів. Проте Йоулер рекомендував мене до кількох інших контор, а також і містерові Уотербруку, і я дістав багато замовлень. Мені пощастило також познайомитися з якимсь видавцем, що складає енциклопедію, і він посадив мене за роботу; і, правду кажучи, – він глянув на стіл, – я саме на нього й працюю зараз. Я непоганий упорядник, Копперфілде, але немає в мене винахідницького хисту, зовсім нема. Здається мені, що ніколи не було молодого чоловіка з меншим нахилом до оригінальності, ніж я.
Тредльсові начебто здавалося природним, щоб я погодився з цим, тому я хитнув головою; а він вів далі, з тою самою бадьорою витримкою, – не можу знайти кращого вислову, – як і раніше.
– Отак поволі, не розкидаючись грошима, я нарешті спромігся заощадити сто фунтів. І, дяка небові, сплатив вступний внесок... хоч то була... хоч то справді була… – Тредльс знову зробив таку гримасу, ніби йому виривали другий зуб, – важкувата річ. Досі я живу з тієї роботи, про яку говорив, і сподіваюся цими днями зв'язатися з певною газетою, а це майже те саме, що знайти скарб. А тепер, Копперфілде, бачу, що ти зовсім не змінився, обличчя в тебе таке приємне, і я такий радий бачити тебе, що не можу приховати від тебе нічого! Тому знай, що я заручений.
Заручений! О, Доро!
– Вона донька пастора, – сказав Тредльс, – одна з десяти дітей; живуть вони в Девонширі. Так! – промовив він, побачивши, що я мимоволі поглядаю на малюнок на чорнильниці. – Це та сама церква. Підеш сюди, ліворуч, вийдеш з цих воріт, – водив він пальцем по малюнку, – і саме там, де я тримаю це перо, там стоїть їхній будинок, розумієш, фасадом до церкви!
Тільки згодом мені став зрозумілий захват, з яким він вдався у ті подробиці. Я ж у цей момент егоїстично малював собі план будинку і саду містера Спенлоу.
– Вона така мила дівчина, – вів далі Тредльс. – Трохи старша за мене, але наймиліша у світі дівчина! Я тобі казав, що маю виїхати кудись? Я був саме там. Я пішов туди пішки і повернувся пішки, чудово провів час. Мушу сказати, що заручилися ми вже досить давно, але наш девіз – "чекай і сподівайся". Ми завжди це кажемо, "чекай і сподівайся" – завжди кажемо ми. І вона змогла б чекати, Копперфілде, до шістдесяти років... до будь-якого віку...
Тредльс підвівся з крісла і з тріумфальною посмішкою поклав руку на згадане вже простирадло.
– А проте ми вже поклали певний початок нашому господарству. Так, так, ми вже почали! Ми мусимо посуватися поступово, але ми вже почали! Ось, – гордо й обережно зняв він простирадло, – два зразки меблів. Оцей горщик для квітів та підставку вона купила сама. Ви ставите це на вікно у вітальні, – сказав Тредльс, відступаючи трохи назад, щоб захоплено оглянути це надбання, – вміщуєте сюди рослину і... ось воно! Цей круглий столик з мармуровою покришкою (два фути десять дюймів в діаметрі) – це я купив. Ви хочете покласти книжки, або хтось приходить побачитися з вами чи з вашою дружиною, треба поставити йому кудись чашку чаю... і – ось воно! Це чудовий зразок майстерності – міцний, як скеля.
Я схвалив їхній вибір, а Тредльс знову дбайливо вкрив свої меблі простирадлом.
– Це ще не всі меблі, – провадив він далі, – але це вже щось. Найбільше турбують мене скатертини, подушки і подібні речі. Потім усякі металеві предмети – свічники, жаровні тощо. Це все потрібне і коштовне. А проте – "чекай і сподівайся". І запевняю тебе, що вона наймиліша дівчина.
– Я цілком певний цього, – сказав я.
– Тим часом, – сказав Тредльс, знову сідаючи в крісло, – треба мені вже кінчати базікати про себе. І скажу тобі, що посуваюсь я вперед непогано. Я небагато заробляю, але й витрачаю небагато. Я тут на пансіоні в однієї сім'ї, що живе внизу. Це дуже приємні люди. І містер, і місіс Мікоубер побували по світах, вони чудові співрозмовники.
– Любий мій Тредльсе! – схопився я. – Що ти таке кажеш?
Тредльс глянув на мене, ніби дивуючись, що це я кажу.
– Містер і місіс Мікоубер, – повторив я. – Та я ж з ними дуже близько знайомий!
Тут хтось двічі постукав у двері. З давнього досвіду життя на Віндзорському валу знав я, що тільки містер Мікоубер може так стукати. Не лишалося більше жодних сумнівів – то були мої давні друзі. Я благав Тредльса, щоб він запросив свого господаря піднятися до кімнати. Так Тредльс і зробив, перехилившись через поруччя, і містер Мікоубер, такий самий, як колись, – його штани, його ціпок, його комірець, його монокль, усе таке, як завжди, – з елегантним і жвавим виглядом увійшов до кімнати.
– Прошу пробачення, містере Тредльс, – сказав містер Мікоубер з таким самим виказом, уриваючи пісеньку. – Я не був попереджений, що в вашій оселі є певний індивідуум, чужий у цій місцевості.