ІХ. Я потрапляю в полон
Більше не бачився я з Урією Гіпом аж до того дня, коли Агнес виїхала з міста. Я прийшов до контори диліжансів попрощатися з нею; він теж був там, бо повертався до Кентербері тим самим диліжансом. Я трохи радий був побачити його жалюгідне, закоротке в талії і зависоке в плечах, шовковичне пальто, яке разом із парасолькою стирчало з краю заднього сидіння на імперіалі диліжанса, а Агнес, звичайна річ, їхала всередині. Але я заслужив цю маленьку втіху муками, що їх я зазнав, намагаючись приязно розмовляти з ним. Як великий яструб, кружляв він навколо нас, не лишаючи ні на секунду самих і вигинаючись при кожному слові, з яким я звертався до Агнес або Агнес до мене.
Усе ще збентежений його відвертістю біля мого каміна, я багато думав про слова, які сказала Агнес щодо майбутнього компаньйонства: "Я зробила те, що, на мою думку, було правильним. Певна, що така жертва потрібна для спокою тата, я попросила його зробити це". Від тієї хвилини мене весь час гнітила думка, що вона піде на будь-яку жертву заради нього. Я знав, як любила вона батька, я знав, наскільки вона віддана. З власних слів її знав я, що вона вважала себе невинною причиною його помилок і палко бажала відплатити йому свій величезний борг. Мене не втішала думка про відмінність її від огидного рудого в шовковичному пальті, бо саме ця різниця між ними – відданість її чистої душі та підла його нікчемність – і була основною небезпекою. Усе це, безсумнівно, він знав достоту, і добре зважив у своїх хитрих планах.
Проте я не мав сумнівів, що перспектива такої жертви зруйнує щастя Агнес; я розумів, що вона ще нічого не знає про це, і тому не міг зашкодити їй застереженнями. Тож ми розлучились, не поговоривши як слід: вона посміхалася мені, махала рукою з вікна диліжанса; її злий демон корчився на даху, немовби вже тримав її в своїх пазурах і святкував перемогу.
Довго після цього не міг я позбутися тієї прощальної картини. Коли Агнес написала мені про благополучне прибуття додому, я почувався таким же нещасним, як і під час її від'їзду. Варто було мені тільки замислитись, як думки мої зверталися до Агнес і до Урії. Майже щоночі снилися вони мені. Думки стали частиною мого життя, такою ж невід'ємною від мене, як моя власна голова.
Я мав досить вільного часу для цих думок: Стірфорс був в Оксфорді, як він писав, і за винятком того часу, коли я сидів у палаті, я здебільшого лишався на самоті. Здається, саме в цей час у мене закралися невиразні підозри щодо Стірфорса. Я відповідав йому палкими листами, але зрештою був щасливий, що він тоді не міг приїхати до Лондона. Очевидно, вплив Агнес на мене був такий сильний, бо йому не заважала присутність Стірфорса. Думки про Агнес цілковито заполонили мою свідомість.
А тим часом дні й ночі минали. Я вступив у права молодшого клерка в конторі Спенлоу і Джоркінса. Бабуся моя надсилала мені дев'яносто фунтів на рік (не враховуючи квартирну плату і деякі інші витрати). Квартиру мені винайняли на дванадцять місяців, і хоч усе ще вона здавалася мені нудною у довгі вечори, я втішався, поглинаючи каву галонами. У цей час я зробив також три відкриття: по-перше, що місіс Креп була жертвою цікавих розладів, які вона звала спазмами, та які здебільшого супроводжувалися запаленням носа і потребували постійного лікування м'ятним лікером; по-друге, якісь дивні особливості клімату моєї комори впливали на пляшки з бренді так, що вони тріскалися; по-третє, що я лишився самотнім на цьому світі і робив багато записів про цю обставину, вправляючись в англійському віршуванні.
День мого офіційного вступу в обов'язки молодшого клерка нічим не був відсвяткований. Я тільки почастував сандвічами і вишневою наливкою клерків нашої контори і сам пішов увечері до театру. Я дивився "Незнайомця" – п'єсу в дусі Докторської палати – і вийшов такий пригнічений, що насилу впізнав себе в дзеркалі вдома. Містер Спенлоу зазначив, коли ми складали угоду, що він був би щасливий побачити мене в своєму домі в Норвуді, але вдома в нього зараз безлад, бо чекають на повернення його доньки, яка закінчила освіту в Парижі. Коли вона повернеться, він сподівається мати приємність запросити мене. Знаючи, що він удівець, і вся сім'я його складається з єдиної доньки, я палко подякував йому.
Містер Спенлоу дотримав свого слова. За тиждень-два він сказав, що коли я зроблю йому ласку приїхати до нього наступної суботи і залишитися до понеділка, то він буде дуже щасливий. Звичайно, я відповів, що зроблю йому цю ласку. Він обіцяв доставити мене в своєму фаетоні й так само відвезти назад.
Коли настав цей день, то навіть моя валіза стала об'єктом пошани звичайних клерків, для яких будинок у Норвуді був неприступною святинею. Один з них передав мені чутки, ніби містер Спенлоу їсть виключно з фарфору, а другий натякав, що там за столом вживають шампанське замість пива. Старий клерк у перуці – звали його містер Тіффі – був там упродовж своєї кар'єри кілька разів і мав доступ до вітальні. Він розповідав, що це – найпишніше приміщення, у якому він пив темний індійський херес такої коштовної якості, що людина після нього може лише блимати очима.
Того дня в консисторії ми розглядали відкладену справу про відлучення від церкви бідолашного булочника, який заперечував в церковній раді проти податку на мощення вулиць. Свідчення в цій справі були, за моїми розрахунками, вдвічі довші за пригоди Робінзона Крузо, і тому ми закінчили роботу трохи запізно. Нарешті ми відлучили його на шість тижнів і призначили сплатити незчисленні витрати та штрафи, та поїхали з містером Спенлоу в його фаетоні.
Фаетон цей був пречудовий; коні вигинали шиї та підіймали ноги, немов знали, що вони належать одному з членів Докторської палати. Члени палати змагалися між собою на пишність і особливу увагу звертали на екіпажі, хоч я завжди вважав і вважатиму, що за моїх часів основною статтею змагання була крохмальна білизна: навряд чи ще в будь-якому місці витрачали стільки крохмалю, як серед прокторів.
У дорозі ми дуже приємно розмовляли, і містер Спенлоу розповідав мені багато про мою професію. Він сказав, що це – найблагородніша професія в світі, що її в жодному разі не можна порівняти з професією прокурора: це зовсім інша річ, більш виняткова, менш механічна і значно більш прибуткова. Ми в палаті сприймаємо речі значно легше, ніж вони сприймаються будь-де, зауважив він, і це формує і відокремлює нас як певний привілейований клас. Неможливо приховати той неприємний факт, що прокурори здебільшого наймають нас; але він дав мені зрозуміти, що прокурори – нижча раса, яку зневажають усі проктори.