– Насмілюся гадати, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд, – зауважив Урія.
– Так, – сказав я, – дещо чув.
– Ага! Я так і думав, що міс Агнес знає про це! – спокійно відповів він. – Радий пересвідчитися, що мiс Агнес справді знає про це. О, спасибі вам, мастере... містере Копперфілд!
Я готовий був кинути в нього колодкою для черевиків (вона лежала напоготові на килимі) за те, що він змусив мене розкрити секрет Агнес. Але я тільки мовчки заходився пити каву.
– Яким пророком виявилися ви, містере Копперфілд, – вів далі Урія. – Боже мій, яким ви були пророком! Чи пригадуєте ви, як казали мені колись, що, може, я стану компаньйоном містера Вікфілда і що, можливо, фірма зватиметься "Вікфілд і Гіп"? Ви, може, й не пригадуєте цього, але вбога людина, мастере Копперфілд, зберігає такі речі, як коштовний скарб.
– Я пригадую, що говорив про це, – сказав я, – хоч справді не вважав це тоді дуже ймовірним.
– О! Хто би міг тоді вважати це ймовірним, містере Копперфілд?! – з захватом підхопив Урія. – Певно, я й сам не вважав це можливим. Я пригадую, як власними вустами відповідав, що я занадто вбогий і мізерний, і справді я щиро вважав себе таким.
З потворною гримасою дивився він на вогонь. А я дивився на нього.
– Але наймізерніші люди, мастере Копперфілд, – продовжував він, – можуть стати у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді містерові Вікфілду і що, мабуть, ще не раз зможу прислужитися йому. О, який він достойний чоловік, містере Копперфілд, але яким необережним бував він часто!
– Шкода мені чути це, – сказав я, і не міг не додати, трохи багатозначно, – він багато в чому бував необережним.
– Саме так, містере Копперфілд, – відповів Урія, – багато в чому. I щодо міс Агнес насамперед. Ви не пригадуєте ваших власних красномовних висловів, мастере Копперфілд, але я пригадую, як ви казали колись, що кожен мусить захоплюватися нею, і як я дякував вам за це. Ви забули це, без сумніву, мастере Копперфілд?
– Ні, – холодно відказав я.
– О, який я радий, – вигукнув Урія, – і як взагалі я міг подумати, що ви, – перший, хто запалив іскру гордості в моїй убогій душі, – зможете забути про це. О!.. чи дозволите ви мені попросити ще одну чашку кави?
Щось у тоні, яким він говорив про ті іскри, і щось в його погляді змусило мене здригнутися, немовби я побачив його раптом у новому світлі. Проте я налив йому кави з мисочки для гоління; щоправда, робив я це непевною рукою і знав, що він, такий спостережливий, підозрює, як не подобається мені його товариство, і як пильно чекаю я на його наступні слова.
Але він зовсім нічого не говорив. Він розмішував свою каву, сьорбав, легенько обмацував підборіддя своєю жахливою рукою, позирав на вогонь, оглядав кімнату, моторошно посміхався мені, підлабузницьки вигинався, знову розмішував і сьорбав каву. Але поновити розмову він залишив мені.
– Отже, містер Вікфілд, – сказав я врешті-решт, – який коштує п'ятисот таких людей, як ви... або я, – нізащо в світі не міг я втриматися від того, щоб зробити величезну паузу між згадуваннями про Урію і про себе, – часто бував необережним? Чи не так, містере Гіп?
– О, справді, дуже необережним, мастере Копперфілд, – відповів Урія, скромно зітхаючи. – О, дуже, дуже! Але, будь ласка, звіть мене Урією. Це так нагадує давні часи!
– Гаразд, Уріє, – сказав я, хоч важкенько було мені піти на таку інтимність.
– Дякую, – палко вимовив він. – Дякую, мастере Копперфілд. Здається мені, нібито наді мною віють давні вітри, або дзвонять давні дзвони, коли ви кажете – Уріє. Прошу пробачення. Я, здається, говорив про щось?
– Про містера Вікфілда, – нагадав я.
– О! Так, справді, – сказав Урія. – Ах! Він дуже необережний, мастере Копперфілд. Я про це не казав би нікому, крім вас. Навіть вам я можу лише натякнути на це, і не більше. Був би на моєму місці протягом останніх кількох тижнів хтось інший, то він за цей час прибрав би містера Вікфілда (о, який він цінний чоловік, мастере Копперфілд!) до рук. При-брав-би-до-рук, – повільно мовив Урія, простягнув свої бридкі руки над моїм столом і придавив його долонями так, що він почав тремтіти, і навіть кімнату затрусило.
Здається мені, що коли б я навіть бачив, як він стає огидною п'ятою на голову містера Вікфілда, то й тоді не міг би я ненавидіти його більше.
– О боже мій! Так, мастере Копперфілд! – продовжував він м'яким голосом, що явно суперечило діям його рук, які навіть і не думали зменшувати тиск. – Це безсумнівна річ! І наслідком були б розорення, ганьба, хтозна що! Містер Вікфілд це знає. Я лише вбогий його слуга, і він підносить мене на висоту, якої я ніколи не сподівався досягти! Як мені віддячити йому?
Обернувшись до мене обличчям, але не дивлячись на мене, він забрав свої криві пальці від столу і почав повільно й задумливо скребти ними свої худорляві щелепи, немовби голячись.
Добре пригадую, як билося моє серце, коли переді мною сіріло його бридке обличчя, освітлене червоними відблисками вогню.
– Мастере Копперфілд… – почав він, – але я вас затримую?
– Ви мене не затримуєте. Я зазвичай лягаю пізно.
– Спасибі, мастере Копперфілд. Я піднісся над своїм мізерним становищем від тих часів, коли ви вперше привітали мене. Це правда. Але все одно я людина вбога і мізерна. Сподіваюся, що завжди буду я мізерним і смиренним. Ви не розчаруєтесь у моїй смиренності, якщо я розкрию вам маленьку таємницю, мастере Копперфілд? Ні?
– О, ні! – приневолив я себе вимовити.
– Спасибі! – він витяг хустинку і почав витирати долоні. – Міс Агнес, мастере Копперфілд.
– Ну, Уріє?
– О, як приємно чути, що ви так невимушено звете мене Урією, – вигукнув він і підстрибнув, мов конаюча риба. – Чи вона не здалася вам дуже прекрасною сьогодні ввечері, мастере Копперфілд?
– Вона здалась мені такою, як і завжди: в усіх розуміннях кращою від усіх інших, – відповів я.
– О, дякую! Це так слушно! – промовив він. – О, дуже дякую вам за це!
– Нема за що, – згорда відповів я. – Нема причини вам дякувати мені за це.
– Саме ця причина, містере Копперфілд, – вів далі Урія, – і є, правду кажучи, тією таємницею, яку я хотів собі дозволити розкрити вам. Хоч який я вбогий і смиренний, – він почав ретельніше витирати свої долоні і досліджувати їх при світлі каміна, – хоч яка вбога і смиренна моя мати, хоч яким низьким був завжди наш бідний, але чесний дім, образ міс Агнес (я сміливо довіряю вам свою таємницю, мастере Копперфілд, бо я завжди любив вас від того першого моменту, коли мав приємність побачити вас в екіпажі, запряженому поні) роками ховався в моєму серці. О, мастере Копперфілд! Як чисто і ревно кохаю я саму землю, по якій ходить моя Агнес!