Були там й інші гості – всі наглазуровані для цієї події, на моє здивування, як вино. Але один з гостей привернув мою увагу ще до своєї появи, бо його оголосили під іменем містера Тредльса. Миттю згадав я Салем-Гауз: "Невже це Томмі, – подумав я, – той Томмі, що малював скелети?"
З великою цікавістю чекав я на містера Тредльса. Він виявився скромним, несмiливим молодим чоловіком з кумедною шапкою волосся і з широко розкритими очима; він так швидко сів у куточок, що мені важко було розгледіти його як слід. Нарешті я таки спромігся добре придивитися до нього і переконався, що або мої очі зраджують мене, або це – давній сердечний Томмі.
Пробравшись до містера Уотербрука, я сказав, що, схоже, маю приємність зустріти тут старого шкільного товариша.
– Невже? – здивувався містер Уотербрук. – Адже ж ви занадто молоді, щоб могли вчитись у школі разом з містером Генрі Спайкером?
– О, я не про нього! – відказав я. – Я говорю про джентльмена на ім'я Тредльс.
– О! Так, так! Звичайно! – сказав господар з явно меншою цікавістю. – Можливо!
– Це справді він, – продовжував я, поглядаючи на нього, – ми вчилися разом у пансіоні, що звався Салем-Гауз. Він тоді був чудовим хлопцем.
– О! Так! Тредльс – добрий хлопець, – відповів мій господар, поблажливо похитуючи головою, – Тредльс – цілком добрий хлопець.
– Це дивний збіг обставин, – зазначив я.
– Справді, – відказав мій господар, – це тільки випадковий збіг обставин, що Тредльс взагалі опинився тут: ми запросили його лише сьогодні вранці, коли виявилося, що за столом є вільне місце, яке мав займати брат місіс Генрі Спайкер; він не прийшов, бо захворів. Він справжній джентльмен, цей брат місіс Генрi Спайкер, містере Копперфілд.
Хоч я нічого не знав про того джентльмена, але пробурмотів щось на знак згоди; потім запитав, яка тепер професія містера Тредльса.
– Цей молодий чоловік, – відповів містер Уотербрук, – готується стати адвокатом. Аякже. Він – цілком добрий хлопець... Він нікому не ворог, крім самого себе.
– Він ворог собі самому? – спитав я, зажурившись.
– Ну, – відказав містер Уотербрук, недбало граючись своїм годинниковим ланцюжком. – Я сказав би, що він один з тих людей, які самі собі стоять на дорозі. Так, я сказав би, що він ніколи, приміром, не матиме майна і на п'ятсот фунтів стерлінгів. Один мій діловий знайомий рекомендував мені Тредльса. О, так, так! У нього є щось подібне до таланту писати листи і виразно викласти якусь справу в письмовій формі. Я зможу щось підшукати для Тредльса впродовж цього року; щось... для нього... слушне. О, так, так!
Я був дуже вражений заспокійливим і переконливим тоном, яким містер Уотербрук вимовляв раз у раз це маленьке слівце "так". На диво красномовно це в нього виходило. Здавалося, цей чоловік народився навіть не зі срібною ложкою в роті, а з драбиною, за допомогою якої він здерся на верховини життя, а тепер філософічно поглядає з фортеці на людей, що досі борсаються в траншеях.
Я ще міркував на цю тему, коли гостей запросили до столу. Містер Уотербрук подав руку тітці Гамлета, містер Генрі Спайкер узяв під руку місіс Уотербрук. Я хотів був піти з Агнес, але вона дісталася молодому чоловікові з ідіотською посмішкою і з кволими ногами. Урія, Тредльс і я – наймолодші з гостей – пішли вниз останніми і без дам. У втраті Агнес втішала мене змога поговорити з Тредльсом на сходах; він привітав мене з невимовною радістю, а Урія почав вигинатися з таким огидним задоволенням і самоприниженням, що я охоче перекинув би його через поруччя.
За столом нам з Тредльсом довелося сісти на різних кінцях, він втопав у сяйві леді в червоному оксамиті, а я – в сутінках тітки Гамлета. Обід був дуже довгий, і розмова точилася про аристократію та голубу кров. Місіс Уотербрук раз у раз повторювала нам, що коли є в неї якась слабкість, то це – кров.
Частенько під час цього обіду здавалося мені, що ми почувалися б краще, якби не були такі аристократичні. Наша виняткова аристократичність дуже обмежувала тему розмов. Серед гостей були якісь містер і місіс Гелпідж, що мали (власне, мав їх містер Гелпідж) якісь посередницькі справи з юридичним відділом Англійського банку. І тому спочатку розмова весь час точилася то навколо банку, то навколо скарбниці. До того ще тітка Гамлета мала сімейну схильність до монологів, і на яку б тему не розмовляли за столом, вона раз у раз недоречно втручалася. Теми розмов, як я вже казав, не відзначалися різноманітністю і широтою, але щодо голубої крові, то тітка Гамлета знаходила тут для абстрактних суджень таке саме широке поле, як і її племінник.
Коли б за цим столом сиділо плем'я канібалів, то й тоді розмова не могла б бути кривавішою.
– Зізнаюся, що я згоден з місіс Уотербрук, – сказав містер Уотербрук, тримаючи бокал перед очима. – Є чимало інших речей, непоганих у своєму роді, але мені дайте крові!
– О! Ніщо не може задовольнити більше, – зазначила тітка Гамлета. – Немає нічого кращого... ідеальнішого, взагалі кажучи, серед усіх речей такого роду. Є деякі низькі душі (їх небагато, сподіваюсь, але все ж таки деякі є), що воліють, так би мовити, поклонятись ідолам. Буквально ідолам. Ну, заслугам, розумовим здібностям і таке інше. Але то речі неістотні. Кров – от щось істотне. Ми бачимо кров у формі носа і ми впізнаємо її. Ми спостерігаємо її у підборідді і кажемо: "Ось вона! Ось кров!" Це справжня, безперечна річ! Ми відзначаємо її. Вона не визнає жодних сумнівів.
Хлопець з ідіотською усмішкою і кволими ногами, який відводив Агнес до їдальні, розв'язав це питання ще рішучіше:
– О, знаєте, чорти б його взяли, – заявив цей джентльмен, оглядаючи весь стіл і дурнувато посміхаючись, – ми не можемо обійтися без крові, ви ж знаєте. Нам потрібна кров, ви ж знаєте. Деякі молоді парубки, ви ж знаєте, можуть трохи відстати щодо освіти і поведінки, і можуть, ви ж знаєте, трохи помилятись і завдавати собі і людям всякого клопоту... і всяке таке... Але чорти б його взяли, приємно згадати, що є в них справжня кров! Щодо мене, то хай мене краще поб'є чоловік зі справжньою кров'ю, ніж підтримає чоловік, у якому крові нема.