– Але адвокат і проктор не одне і те саме? – спитав я, трохи здивований. – Чи не так?
– Ні, – відповів Стірфорса, – адвокати – люди цивільні, що здобули докторський ступінь у коледжі, саме тому я й знаю дещо про це. Проктори наймають адвокатів. I ті, й ті дістають чималенькі гонорари, і всі вони разом – гарненька компанія шахраїв. А взагалі, Деві, я дуже рекомендував би тобі добре поставитися до Докторської палати. Можу тебе втішити, що вони вихваляються своєю знатністю.
Я зважив на звичку Стірфорса глузливо ставитися до всього; мене вабила похмурість і древність "старої і темної діри коло собору Святого Павла", мене вабила і пропозиція моєї бабусі. Щоправда, вона не нав'язувала мені заздалегідь ніякого рішення і не завагалася повідомити, що їй це спало на думку нещодавно, коли вона відвідала свого проктора в Докторській палаті, щоб скласти заповіт на мою користь.
– Це схвальний вчинок твоєї бабусі, що б там не було, – сказав Стірфорс, коли я розповів про останню обставину. – Такі вчинки заслуговують всілякого заохочення. Маргаритко, раджу тобі добре поставитися до Докторської палати.
Та я вже й сам вирішив зробити це. Далі розповів я Стірфорсові, що бабуся моя чекає на мене в місті, як я довідався з її листа; вона на тиждень винайняла помешкання у приватному готелі, де були кам'яні сходи і зручні двері на дах; бабуся бо моя була твердо певна, що кожен будинок у Лондоні може першої-ліпшої ночі згоріти.
Решта нашої подорожі була дуже приємною. Раз у раз поверталися ми в розмові до Докторської палати, малювали собі ті дні, коли я стану там проктором; Стірфорс дуже гумористичними фарбами змальовував цю мою майбутню професію, і ми обидва чимало веселилися. Коли ми дісталися до кінця нашої подорожі, він поїхав додому, обіцяючи завітати до мене не пізніше, як через день; а я попрямував до готелю, де знайшов свою бабусю, що очікувала на вечерю.
Якби я здійснив навколосвітню подорож, то й тоді навряд чи б ми більше раділи нашій зустрічі. Бабуся схлипнула, обіймаючи мене, і потім, намагаючись розсміятися, сказала, що коли б моя бідолашна матуся була жива, то, безсумнівно, ця дурненька голівонька проливала б сльози.
– Отже, ви залишили містера Діка вдома, бабусю? – сказав я. – Шкода. А, Дженет, як життя?
Дженет зробила реверанс і висловила сподівання, що я почуваюся добре. Тут я помітив, як раптом витяглось обличчя моєї бабці.
– Я теж шкодую, що залишила його там, – промовила бабуся, потираючи ніс. – Душа моя неспокійна, Троте, відколи я опинилася тут.
Не встиг я запитати, як вона сама пояснила мені, чому це так.
– Я певна, – сказала бабуся з меланхолічною твердістю, спираючись рукою на стіл, – що в Діка не такий характер, аби проганяти ослів. Немає сумніву, що йому бракує потрібної твердості. Слід було б мені замість нього залишити вдома Дженет, тоді, мабуть, душа моя була б спокійніша. І я знаю, – на цих словах бабуся зробила наголос, – що сьогодні, о четвертій годині вдень, через мою землю пройшов осел. Мороз пройняв мене з голови до ніг, і я знаю, що там був осел.
Я намагався якось утішити її, але вона відкидала всі мої міркування.
– То був осел, – сказала моя бабуся, – той самий кошлатий осел, на якому колись приїхала та вбивча подоба жінки! – тільки так бабуся завжди називала міс Мердстон. – І з усіх ослів у Дуврі цей – найнахабніший! – заявила моя бабця, вдаряючи кулаком об стіл.
Дженет насмілилася зауважити, що міс Тротвуд, мабуть, даремно турбується, бо начебто той самий осел зараз зайнятий – возить пісок і гравій – і тому не може забігти на нашу землю. Але бабуся і слухати цього це хотіла.
Вечерю принесли добру і гарячу, хоч кімнати моєї бабусі були на горішньому поверсі, – не знаю, чи тому, що вона хотіла за свої гроші користуватися більшим числом кам'яних східців, чи то просто бажала бути ближче до дверей на дах, – і складалася вона зі смаженого курчати, біфштекса та деякої городини; всім стравам я віддав належне, бо приготовані вони були чудово. Але бабуся моя мала власну думку про лондонські харчі і тому їла дуже мало.
– Думаю, що це нещасне курча вилупилось і зросло в підвалі, – сказала бабуся, – і ніколи не дихало іншим повітрям, ніж як у стайні. Припускаю, що біфштекс може бути з яловичини, але щось не дуже цьому вірю. На мою думку, нема в цьому місті нічого справжнього, крім бруду.
– А чи не думаєте ви, що курча могли б привезти сюди з села, бабусю? – наважився я натякнути.
– Безперечно, ні! – відказала бабуся. – Хіба ж лондонському торговцеві захочеться продавати якусь справжню річ?
Я не наважився заперечувати цю думку, але повечеряв непогано, що вона відзначила з чималим задоволенням. Коли забрали посуд зі столу, Дженет допомогла їй зачесатися, одягти нічний чепець, що був цього разу кращого фасону, ніж зазвичай ("на випадок пожежі" – як поясняла бабуся), та обгорнути її сукню навколо колін; так готувалася моя бабуся зігрітися перед тим, як іти спати. А потім, за незмінним правилом, встановленим раз і назавжди, я приготував їй склянку гарячого білого вина з водою і нарізану тонкими скибочками підсмажену булку. Тоді ми лишилися самі на решту вечора; бабуся сіла напроти мене, сьорбаючи розведене вино і вмочаючи у нього сухарі; з-під нічного свого чіпця вона з любов'ю поглядала на мене.
– Ну, Троте, – почала вона, – що ти думаєш про план стати проктором? Чи ти ще й не починав думати про це?
– Я досить обміркував це, люба моя бабуню, і докладно поговорив про це зі Стірфорсом. Мені це справді дуже подобається. Мені це надзвичайно подобається.
– Ти диви! – сказала бабуся. – Це мене втішає.
– Тут тільки є одне ускладнення, бабуню.
– В чому річ, Троте? – поцікавилась бабуся.
– Скільки я міг довідатися, це професія для обмеженого кола людей, і чи не багато коштуватиме дозвіл вступити мені до цієї корпорації?
– Це коштуватиме, – відповіла моя бабуся, – вступного внеску рівно в тисячу фунтів стерлінгів.
– Так ось що, люба моя бабуню, – сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. – Мене це дуже турбує. То велика сума грошей. Ви багато витратили на моє виховання і завжди були якнайщедріші до мене. Ви – дуже великодушна! Напевно, є інші способи, щоби я без великих витрат міг би почати життя. Чи певні ви, що краще буде взятися саме до цієї професії? Чи не думаєте ви, що це занадто велика сума грошей, і що її, може, не варто витрачати? Прошу вас, моя друга мати, обміркуйте це. Чи ви певні?