Я знав, що він правду каже. У той момент я зрозумів це не гірше за Гема.
– Отож, Ем'лі написала щось олівцем на клаптику паперу, – продовжував він, – і, віддавши крізь вікно, наказала їй принести цього папірця сюди. "Покажи це, – говорить, – моїй тітці, місіс Баркіс, і вона посадить тебе біля каміна, бо вона любить мене. Коли дядько вийде, я прийду туди". А потім вона розповіла мені те, що я вам розповідаю, мастере Деві, і попросила провести її. Що я можу зробити? Їй не слід було б знатися з такими дівчатами, але не можу я відмовити їй, коли сльози в неї на обличчі.
Він засунув руку за пазуху і обережно витяг гарненький маленький гаманець.
– Хіба ж я міг відмовити їй, коли сльози на її обличчі? Мастере Деві, – сказав Гем, ніжно гладячи гаманець своєю грубою долонею, – як міг я відмовити їй, коли вона дала мені оце віднести... і я знав, для чого вона це несе. Отака цяцька! – Гем задумано подивився на гаманець. – І в ній трохи грошей! Ем'лі, моя люба!
Коли він поклав гаманця назад, я міцно потиснув йому руку, бо тільки цим міг я висловити свої почуття, і хвилину-дві мовчки походжали ми вулицею. Потім відчинилися двері, і Пеготті жестом покликала Гема. Я хотів був лишитися на вулиці, але вона вийшла за мною, благаючи мене теж увійти. Та й тоді я волів би уникнути кімнати, де всі вони зібралися; проте цього не можна було зробити, вони сиділи в тій кухні з кахельною підлогою, про яку я вже не раз говорив. Двері з вулиці відчинялися просто туди, і я опинився серед тих людей, не встигши навіть зрозуміти, куди йду.
Дівчина – та сама, яку я побачив на піску, – сиділа на підлозі біля каміна, поклавши голову і руку на стілець. Видно було, що Ем'лі щойно встала з цього стільця, і що запаморочена голова тієї дівчини лежала, мабуть, на її колінах. Я майже не бачив обличчя дівчини – воно вкрите було скуйовдженим волоссям, – але помітив, що вона молода і гарна. Пеготті плакала, і маленька Ем'лі теж. Як увійшли ми, то ніхто не мовив ані слова; здавалося, що настінний годинник біля буфету стукотів у цій тиші вдвічі гучніше, ніж звичайно.
Ем'лі заговорила перша.
– Марта хоче, – звернулася вона до Гема, – поїхати до Лондона.
– Чому до Лондона? – спитав Гем.
Він стояв між ними й дивився на бідолашну зі співчуттям і водночас із ревнощами, бо вона приятелює з тією, яку він так любив. І він, і Ем'лі говорили майже пошепки, немов коло хворої.
– Краще там, ніж тут, – гучно проказав третій голос – Мартин, хоч вона не ворухнулася. – Ніхто мене там не знає. Тут мене знають усі.
– Що вона там робитиме? – допитувався Гем.
Марта підвела голову і якусь хвилину дивилася на нього затьмареними очима, потім знову схилила голову і схопилася правою рукою за шию – так, наче в лихоманці чи вражена пострілом.
– Вона спробує зажити порядно, – відказала маленька Ем'лі. – Ви не знаєте, що вона розповіла нам. Хіба ж він знає... хіба ж вони знають, тьотю?
Пеготті співчутливо похитала головою.
– Я спробую, – сказала Марта, – якщо ви допоможете мені виїхати звідси. Гірше, ніж тут, я вже не зможу жити. Спробую зажити краще. О, – затремтіла вона. – Заберіть мене з цих вулиць, де все місто знає мене змалку!
Ем'лі простягла руку до Гема, і я побачив, що він подає їй маленьку полотняну торбинку. Вона, очевидно, спочатку подумала, що то її гаманець, але, помітивши свою помилку, здивовано повернулася до Гема.
– Це все твоє, Ем'лі, – почув я його голос. – Все, що я маю на світі – твоє, любове моя. Мені вони ні до чого, а тобі згодяться.
Очі її знову налилися сльозами, але вона мовчки повернулася до Марти. Не знаю, скільки вона дала їй. Побачив тільки, що вона схилилася над Мартою і поклала гроші їй за пазуху. Вона прошепотіла щось, немовби запитуючи, чи досить цього.
– Більше ніж досить, – відказала та, схопила її руку і поцілувала. Потім Марта підвелась і, закриваючи шаллю обличчя, голосно схлипуючи, повільно пішла до дверей. На якусь секунду зупинилася, чи збираючись сказати щось, чи повернутись назад; але не мовила ні слова. Ховаючи ридання в згортках шалі, пішла вона геть.
Коли зачинилися за нею двері, маленька Ем'лі схвильовано глянула на нас трьох, закрила обличчя руками і зайшлася плачем.
– Не треба, Ем'лі, – сказав Гем, легенько торкаючись її. – Не треба, люба моя! Не плач, маленька!
– О, Геме! – вигукнула вона, все ще жалісно плачучи. – Я не така добра дівчина, як слід. Я знаю, що я іноді не така вдячна, як треба.
– Та що ти, що ти, – втішав її Гем.
– Ні! Ні! Ні! – схлипувала маленька Ем'лі, хитаючи головою. – Я не така добра дівчина, якою мені слід було б бути! Зовсім ні! Зовсім ні!
I вона плакала так, мов серце її розривалось.
– Я зловживаю твоєю любов'ю! Так, так, – схлипували вона. – Я перечу тобі і мучу тебе своїми примхами, хоч мені зовсім не слід цього робити. Ти зовсім інакше ставишся до мене. I чому це я роблю, коли мені слід було б думати тільки про вдячність до тебе, про твоє щастя?
– Ти – моє щастя, люба моя! – казав Гем. – Я щасливий, коли бачу тебе. Я щасливий, коли цілий день думаю про тебе.
– Ах! Цього не достатньо! – скрикнула вона. – Це тому, що ти добрий, але я – погана. О, любий мій! Може, кращою була б твоя доля, якби ти покохав іншу – таку дівчину, що була б більше варта тебе, що була б прив'язана до тебе і ніколи не вередувала, як я!
– Бідолашне серденько, – тихо мовив Гем. – Марта зовсім схвилювала її.
– Тьотю, прошу вас, – скрикнула Ем'лі, – йдіть до мене, щоб я могла покласти голову вам на плече! Ох, я дуже нещасна, тьотю! Ох, я не така добра дівчина, якою мусила б бути! Ні, я знаю, що не така.
Пеготті поспішно підійшла до стільця біля каміна. Ем'лі стала навколішки перед нею, засмучено поглядаючи їй в обличчя.
– Благаю, тьотю, допоможи мені! Геме, любий, допоможи мені. Містере Девід, заради колишніх часів, будь ласка, допоможіть мені! Я хочу стати кращою дівчиною. Я хочу відчути в сто разів більшу вдячність. Я хочу відчути, яке це щастя – бути дружиною доброго чоловіка і жити мирним життям. Горе мені, горе мені! Серце моє, серце моє!
Вона схилила голову на груди моєї старої няньки і припинила благати, її страждання було напівжіночим і напівдитячим, як і вся її поведінка (на мою думку, така манера найбільше пасує її красі); стара моя нянька втішала її, наче дитину.