– Мій любий Стірфорсе, у чому річ?
– Всією душею хотів би я, щоб було кому краще керувати мною! – вигукнув він. – Всією душею хотів би я, щоб сам міг керувати собою краще!
Мене зовсім спантеличила запальність, з якою вимовив він ці слова. Мені здавалося навіть неможливим, щоб він до такої міри став несхожим на самого себе.
– Краще було б мені народитися цим бідним Пеготті або його незграбним племінником, – сказав він, підводячись і зажурено спираючись на камін, – ніж бути самим собою, удвадцятеро багатшим і удвадцятеро розумнішим, і мучитися так, як мучився я в цьому диявольському ковчезі оці останні півгодини!
Мене так вразила ця несподівана зміна в ньому, що спочатку я спромігся тільки мовчки спостерігати його, поки він стояв, схиливши голову на руку і понуро поглядаючи на вогонь. Нарешті я щиро попросив його розповісти мені, що це так засмутило його, і дозволити мені пожуритися разом із ним, коли я не можу сподіватися дати йому слушну пораду. Та не встиг я закінчити, як він почав сміятися – спочатку злосливо, але згодом із звичайною веселістю.
– Хай йому абищо, це дурниці, Маргаритко! Дурниці, – відповів він. – Казав же я тобі ще в лондонському готелі, що іноді сам собі набридаю. Оце щойно я сам був своїм кошмаром. Як зажуритися отак, то няньчині казки пригадуються знову, в новому вигляді. Мені немов приснилося, що я – поганий хлопчисько, який "не встерігся" і потрапив левам на вечерю. Гадаю, це навіть гірше, ніж попастися собакам. Від голови до ніг пройняло мене те, що старі жінки звуть переполохом. Я боявся сам себе.
– Здається, ти більше нічого не боїшся, – сказав я.
– Мабуть, ні, хоч мені є чого боятися, – відповів він. – Добре. Отже, все це минулось. Я більше не звихнуся, Девіде; але кажу тобі, мій любий хлопче, ще раз, що було б краще для мене і не тільки для мене, коли б у мене був твердий і сумлінний батько.
Обличчя його було завжди дуже виразне, але ніколи не бачив я на ньому такої похмурої серйозності, як тоді, коли вимовляв він ці слова, все ще не відводячи очей від вогню.
– Отже, цьому кінець! – сказав він, легко змахнувши рукою вгору. – "Зник він. І знов – людина я"[12]. Як Макбет. А тепер – обідати. Невже я по-макбетівськи урвав бенкет, Деві!
– Але де вони всі, хотів би я знати, – зауважив я.
– Бог знає, – сказав Стірфорс. – Пішов я до порома зустріти тебе, не дочекався, завернув сюди і побачив, що нікого тут нема. Я замислився над цим, отож ти й знайшов мене замисленим.
Прибуття місіс Геммідж з кошиком пояснило, яким чином будинок залишився порожнім. Вона поспішала зробити потрібні закупівлі до повернення містера Пеготті; двері вона залишила відчиненими для Гема і маленької Ем'лі, якщо вони повернуться під час її відсутності. Стірфорс розвіяв звичайний смуток місіс Геммідж, весело привітавши і жартівливо схопивши її в обійми, потім взяв мене під руку, і ми поспішно покрокували геть.
Він розвеселив самого себе не менше за місіс Геммідж, знову був самим собою і жартівливо базікав усю дорогу.
– Отже, – весело сказав він, – ми залишаємо це піратське життя завтра. Невже це правда?
– Так ми домовилися, – відповів я, – і вже взяли місця в диліжансі, ти знаєш...
– Ех! Нічого, бач, не зробиш! – сказав Стірфорс. – А я вже майже забув, що можна в цьому світі робити щось інше, крім блукань у морі. Хотів би я, щоб більше не було чого робити.
– Це поки ти не втратив почуття новизни, – зауважив я, сміючись.
– Мабуть, що так, – сказав він, – хоч зауваження звучить саркастично в устах такого милого невинного дитятка, як мій юний друг. Гаразд! Насмілюся сказати, що я примхливий хлопець, Девіде. Я це знаю. Але поки залізо справді гаряче, я вмію його кувати чимдуж. Мабуть, що я вже міг би добре скласти іспити на лоцмана в цих водах.
– Містер Пеготті каже, що ти – чудо, – відповів я.
– Морське чудовисько, га? – розреготався Стірфорс.
– Ні, це він справді каже, і ти знаєш, що це справедливо; ти ж завжди палко пориваєшся до якоїсь мети і легко можеш її досягти. I найбільше дивує мене в тобі, Стірфорсе, те, що ти начебто задовольняєшся таким уривчастим застосуванням своїх сил.
– Задовольняюся? – весело перепитав він. – Мене ніщо не задовольняє, крім твоєї наївності, мила моя Маргаритко! А щодо рвучкості, то я якось не встиг набути вміння прив'язуватися до коліс, в яких крутяться сучасні Іксіони[13]. Знаєш, я купив собі тут судно.
– Ну й дивний же ти чоловік, Стірфорсе! – вигукнув я, зупинившись, бо тільки вперше почув про це. – Та ти ж може ніколи й не повернешся в ці краї.
– Не знаю, – відповів він. – Мені подобається це місце. В усякому разі, – вів він далі, тягнучи мене за собою, – я купив тут судно – кліпер, як каже містер Пеготті; це справді кліпер, і містер Пеготті буде його хазяїном, поки мене тут не буде.
– Тепер я зрозумів тебе, Стірфорсе! – радісно відгукнувся я. – Ти вдав, ніби купуєш судно для себе, але насправді ти зробив це заради містера Пеготті. Слід було б мені зрозуміти це відразу, знаючи тебе. Мій любий добрий Стірфорсе, як можу я висловити, що думаю про твою великодушність?
– Тсс! – відповів він, почервонівши. – Що менше слів, то краще.
– Хіба ж я не знав, – кричав я, – хіба ж я не казав, що нема жодної радості, жодного горя, жодного почуття цих чесних душ, які були б байдужі для тебе!
– Ну, годі, годі, – відказав він, – ти мені все це говорив. А тепер досить. Все вже сказано.
Я не став займати його цією темою, боячись образити, і тільки про себе міркував далі про його щедрість і великодушність; тим часом ми все швидше посувалися вперед.
– Судно треба наново оснастити, – сказав Стірфорс, – і я залишу Літтімера, щоб він стежив за всім цим. Тоді я буду певний, що все буде зроблено. Чи казав я тобі, що Літтімер приїхав сюди?
– Ні!
– Атож. Приїхав сьогодні вранці, з листом від моєї матері.
Наші погляди зустрілись, і я помітив, що навіть губи його зблідли, хоч дивився він на мене дуже впевнено. Я злякався, що якась суперечка з матір'ю спричинилася до тієї журби, в якій я знайшов його біля каміна. Я натякнув на це.
– О, ні! – розсміявся він, похитавши головою. – Нічого подібного. Так. Просто приїхав мій слуга.