— Тобі б тепер шматок м'яса, га? — озивається інший знайомий голос. Глас Олівера Беретта III. Впізнаю Старого Не-хи-хи — хто ще, крім нього, міг би порекомендувати мені таку давно забуту всіма примочку на підбите око?
— Дякую, тату,— відповідаю.— Лікар уже про все подбав,— і показую на бинт, що приховує дванадцять швів доктора Селзера.
— Я маю на увазі біфштекс, а не примочку, сину.
За вечерею між нами відбувся черговий діалог із серії "я йому про цибулю, а він мені про часник". Починаються вони із запитання: "Ну, як тобі ведеться?" й завершуються словами: "Якщо маєш якісь бажання..."
— Ну, як тобі ведеться, сину?
— Добре, дякую.
— Щока болить?
— Та ні, терпіти можна.
А боліла ж то вона вже нелюдськи.
— Може, показати тебе в понеділок Джеку Веллсу?
— Немає потреби, тату.
— Все-таки спеціаліст...
— Корнеллський лікар теж не ветеринар,— сказав я.
Батько, як усі сноби, обожнював "спеціалістів", "знавців" та інших осіб із "загальновизнаним авторитетом", а я намагався вгамувати його запал.
— Шкода,— зауважив Олівер Берретт III, удаючись до вельми рідкісної в його уста іронії.— Бо роги тобі таки обламали!
Мені лишалося тільки кивнути. (Може, він сподівався, що я ще й засміюся?)
А потім я подумав: чи не прихований у батьковому дотепі натяк на те, що я негідно поводився на льоду?
— Ти хочеш сказати, що я поводився сьогодні як баран?
Він був явно потішений запитанням, бо не так часто чув їх від мене. Але відповів ухильно:
— Не я, а ти заговорив про ветеринарів.
Після цього я вирішив заглибитись у вивчення меню.
Коли подали гаряче, Старий Не-хи-хи взявся читати мені одне зі своїх прісних казань, цього разу про перемоги й поразки. Він зауважив, що ми втратили титул (який ти спостережливий, тату!), але в спорті найголовніше не перемога, а технічність, швидкість, сила. Вловивши у батькових словах парафразу олімпійського девізу[9], я зрозумів, що після цього прозвучить заклик до олімпійського спокою — мовляв, що таке, зрештою, титул чемпіонів Нової Англії на тлі Великого Спорту? Але лізти на його Олімп мені не хотілось, тому я відбувся належною кількістю відповідей типу "Авжеж, тату" й "Атож, тату", не вдаючись до поширених речень.
Далі розмова кружляла, як погано запущена дзига, навколо батькової улюбленої (а для мене — гіршої за оскому) теми: мої плани.
— Скажи, Олівере, ти не одержував листа від керівництва юридичного факультету?
— Розумієш, тату, я ще не вирішив остаточно, потрібен мені цей факультет чи ні.
— Мене цікавить інше: чи потрібен ти керівництву факультету.
Що це — знов іронія? Мені, в усякому разі, не смішно.
— Ні, тату. Я від них нічого не одержував.
— Я міг би подзвонити Прайсові Зіммерманну...
— Ні! — Я аж підскочив.— Будь ласка, не треба, татуню!
— Йдеться не про тиск,— звів брови О. Б. III.— Я б тільки поцікавився.
— Татуню, я хотів би одержати запрошення звичайним шляхом. Так само, як усі, не інакше.
— Гаразд. Я розумію тебе. Гаразд.
— Дякую, татуню.
— Зрештою, з твоїми даними ти маєш усі шанси поступити туди і звичайним шляхом,— додав він.
Не знаю, чому це так, але О. Б. III примудряється відтоптувати мені мозолі навіть тоді, коли хвалить мене.
— На своїх титулах я туди не в'їду,— відповів я.— В них немає хокейної команди.
Спитаєте, навіщо це самоприниження? Я й сам не знаю. Може, воно спричинене тим, що він геть протилежної думки про мене.
— Ти маєш не тільки ці дані,— сказав Олівер Берретт III і вчасно поставив крапку.
Вечеря була така ж нікчемна, як і наша розмова, з тією хіба різницею, що я заздалегідь знав: булочки принесуть черстві, а от угадати, яку ще тему піднесе мені батько — не міг.
— А взагалі, існує ще Корпус миру,— ні сіло ні впало зауважив він.
— Що? — Я навіть не зрозумів, чи він запитує щось, чи стверджує.
— Мені здається, організація Корпусу миру — гарна ідея. А ти як гадаєш? — спитав він.
— Та як тобі сказати. Краще, звісно, Корпус миру, ніж Корпус війни,— відповів я.
1:1. Я не знав, куди він хилить, а він не знав, що думаю я. Справді-бо, до чого тут Корпус миру? Нова тема для розмови? Бажання побалакати про міжнародне становище й урядову політику? Абсурд. Я забув, що розмова наша завжди обертається навколо однієї теми: моїх планів.
— Якби ти вирішив записатися в Корпус миру, Олівере, я не мав би нічого проти такого рішення.
— І я, тату. Я б теж не заперечував, щоб ти записався,— відповів я не менш великодушно. Знаючи, що Старий Не-хи-хи не дослухається до моїх слів, я не здивувався, що ця тонюсінька шпилька його не вколола.
— А цікаво,— вів він далі,— якої думки дотримуються твої товариші, студентство взагалі?
— Це ти про що?
— Чи розуміють вони, що Корпус миру — це справа загальна, що вона стосується нас усіх?
Я відчув, що ствердна відповідь потрібна батькові, як рибі — вода, і сказав:
— Авжеж, татуню.
Навіть пиріг з яблуками виявився черствим.
Десь о пів на дванадцяту я провів Старого Не-хи-хи до його машини.
— Якщо маєш якісь бажання, сину...
— Не маю. На добраніч, татуню.
І він поїхав.
Між Бостоном та Ітакою, в штаті Нью-Йорк, існує повітряне сполучення, але Олівер Берретт III воліє долати цю відстань машиною. І не думайте, будь ласка, що його приїзд — це вияв батьківської любові. Зовсім ні. Просто мій батько любить автомобільну їзду. Шалену швидкість. А нічної пори водієві лімузина "Астон-Мартін" сам чорт запанібрата: хочеш — їдь, хочеш — лети. Я не сумнівався, що Олівер Берретт III збирається побити власний рекорд на дистанції Ітака — Бостон, установлений минулого року, коли ми розгромили Корнелл і стали чемпіонами. Не сумнівався, бо побачив, як, увімкнувши запалювання, він глянув на годинника.
Я повернувся до мотелю — дзвонити Дженні.
Єдиний приємний спогад від того вечора — це наша розмова. Мою детальну розповідь про матч (скорочену, однак, у тому місці, де йшлося про casus belli[10] вона перебивала захопленими вигуками. Ще б пак: хто з її миршавих друзів-музикантів знав, якого кольору іскри сипляться з підбитого ока!
— А ти порахував кістки тому типові, що вдарив тебе? — спитала вона.
— Авжеж. Усі до одної. Я з нього котлету зробив.
— Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на матчі з Ієлем?