Возсівши на великокнязівському столі в Києві, Юрій Долгорукий не зміг, проте, своєю діяльністю, на відміну від свого батька Володимира Мономаха, об’єднати всі руські землі й тим відновити політичний престиж столиці імперії. Адже за своїм політичним світоглядом Юрій не міг піднятися до розуміння важливості такої акції. Для нього володіння Києвом було межею політичних прагнень. Він відзначався жорстокістю, пихатістю, захланністю. Це не сприяло моральному авторитетові цього князя серед київського населення, яке довго згадувало та оплакувало вигнаного Юрієм київського князя — Ізяслава II, Літописець про це пише: "І плакала по ньому вся руська земля і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму. А найпаче же яко по отцю".
Юрій Долгорукий помер під час всенародного повстання у Києві в 1157 р. І літописець зафіксував, що в цей день багато зла вчинилося в місті, бо кияни "… розграбували його двір красний і другий двір його за Дніпром розграбували, який він називав Раєм, і Васильків двір, сина його, розграбували у місті, і по городах та селах люди вбивали скрізь суздальців". Таким чином, Юрій Долгорукий, котрому в Москві стоїть пам’ятник як засновникові цього міста і творцеві Московської держави, помер у Києві при всезагальній ненависті й огуді. Тож він і є Долгоруким, бо далеко простягнув руку з далекої сторони — до Києва, але не міг утримати його не міг здобути такого бажаного для нього визнання киян.
Син Юрія — Андрій Боголюбський — також намагався показати над Києвом свою зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що разом зі Мстиславом Андрій Боголюбський "… з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав одинадцять". 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літописець описав, що робилося тоді в столиці: "І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими". Цей погром суздальцями Києва літописець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою "сторону". І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, " сповнившись зарозумілості, возгордившись веле". Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: "Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками". Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.
Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.
Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єднань на зразок братчин. Ростово–Суздальська земля, яка утверджувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необмежена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.
За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько–Камського регіону з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських князів у Новгородській землі починає зростати. Монголо–татарська навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олександра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.
Таким чином, північно–східний і південно–західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII ст. повністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпровсько–Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово–Суздальський (пізніше Володимиро–Суздальський) — повністю переключається на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно–політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро–Суздальське князівство. Тут формувалася своя самодержавно–монархічна політична система управління, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії "третього Риму". У пізніші часи ця держава — Володимиро–Суздальське, а згодом Московське князівство — стала основою великого Московського царства, що з початку XVІІІ ст. починає називатись Росією.
Галицько–Волинська держава як продовження державницького життя русів–українців.
Монголо–татарська навала
З середини ХІІ ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав–князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади. Що собою являв тоді Київ?