Але з певністю можна сказати, що подібне надбання давалось подніпровцям великою кров’ю та величезними втратами, чого не знала Західна Європа. Цим же й зумовлювалося відставання східноєвропейської цивілізації від західноєвропейської.
До середини XII ст. Київська Русь досягла значних вершин. Її торгівля, ремесла, літописи, храми, городи вражали тодішню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького, у Києві в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 року тут згоріло, повідомляє літописець, більше 600 храмів. Після монголо–татарської навали залишилось 5–6 монументальних споруд. Археологи вважають, що до монголо–татарської руйнації Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200— 300. Число жителів Києва зменшилося з 50 до 2 тис.
Населення Подніпровського краю виступає у свідомості літописців як спільний етнос, як окрема політична і національна спільнота, яка вже закріпилась в уяві місцевого населення й стала повсякденною реальністю. Так, під датою 1187 року в "Іпатіївському літописі" літописець повідомляє про смерть переяславського князя Володимира Глібовича та заявляє, що по нім плакали "всі переяславци… о нем же Украина много постона". Під датою 1189 року мовиться про приїзд князя Ростислава "ко Украине Галичькой", тобто, до Галичини. У 1213 р. Червенські міста Галицько–Волинського князівства також названі "Україною" — тобто, країною, державою, що прибирала нову назву — Україна. Відомо, що слова "край", "країна" існують в усіх слов’янських мовах і означають не околицю, а територію, обмежену, окраяну певним кордоном, де живе певне населення, тобто, державу.
Така нова назва державницького населення Подніпровсько–Прикарпатського регіону свідчить, що на цій території активно проходили процеси консолідації різних етносів і витворювалася нова національність — український народ.
З кінця ХП ст. в писемних джерелах починає вживатися нова назва щодо території, яка складала державу під назвою "Русь", або "Руська земля". Ця територія охоплювала Середнє Подніпров’я і Забужжя і тепер поряд із попередньою назвою все частіше вживається нова — "Україна".
Розвиток феодальних відносин у Київській імперії Рюриковичів призвів до виділення окремих держав–князівств. Новгородська земля, приміром, яка й у часи Олега не була тісно пов’язана з Києвом, у добу феодальної роздрібненості взагалі відійшла від усякого впливу на київські чи загальнодержавні справи, мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом — боярським вічем. Спочатку новгородські бояри просили на князювання старших синів правлячої династії Рюриковичів, потім почали запрошувати тих, кого хотіли, або виганяли, якщо їх не хотіли. Новгородська боярська республіка мала величезні території — п’ятини, на терені яких проживали племена угро–фінського населення. Практично це була окрема середньовічна держава.
Полоцьке князівство, що займало басейн річки Полоти, де здавна жили кривичі, теж витворило свою самостійність і не залежало від Києва навіть у кращі часи його владарювання. Ще Володимир Великий відступив своїй жоні Рогніді всю Полоччину, і там урядували її сини — по імені старшого з них називали їх Ізяславичами. Бояри полоцькі тримали в своїх руках всю владу, з князями ж тільки укладали "ряд" — угоду для захисту землі від зовнішніх ворогів.
У північно–східних володіннях Київської держави вичленовується у XII ст. Ростово–Суздальська земля. Уже з XI ст. вона підпорядковується Києву. Це були величезні простори, заселені угро–фінськими племенами. Мордва, черемиси, мещера, буртаси, мері, весь, мурома та ін., серед яких розселились із перших віків нової ери прибалтійсько–слов’янські племена, які прийшли, як пише Нестор–літописець, "від ляхів". Це радимичі і в’ятичі.
Звернімо увагу на те, що цей регіон почав активно розвиватися на два століття пізніше від Подніпровського регіону. Тут не відразу було утворене князівство. Відомий російський історик В. Ключевський називає час початку Ростово–Суздальського державницького існування на ХІІІ ст. Він зауважує, що ще в XII ст. цей край був "більше інородний, ніж руський". Історик слушно стверджує, що на терені цього князівства витворювалася нова етнічна спільність — пізніша назва — великоросійська. Вона не була, каже він, "наслідком розвитку старих особливостей населення центральної середньодніпровської смуги", а "була справою нових різноманітних впливів", які відбувалися в країні, що розташована була поза межами давньої корінної Русі й у XII ст. була більше інородним, аніж руським краєм. Цей історик справедливо вважає, що наслідком русинської, чи руської адміністративної та духовної колонізації Верхнього Поволжя було утворення великоросійської народності, яка консолідувалась спочатку в межах Ростово–Суздальського князівства.
Центрами цього краю були древні міста корінного місцевого населення. Ростов, приміром, був центром племені меря; Муром був центром племені муроми. Очевидно, до місцевих старих городів належить і Суздаль, який уперше в літопису згадується під датою 1024 року. Пізніше тут виникають нові городи, які городять — ставлять — руси, котрі прийшли з Подніпров’я. Так виникають тут Переяслав, Юр’їв, Звенигород, Галич, Володимир та ін. Вони повторюють назви міст, що вже існували в Київській державі в Подніпровсько–Прикарпатському регіоні.
Проте усвідомлення власної самобутності і незалежності цього краю від Києва починається від часу перших Мономаховичів — від Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, які тут першими владарювали як князі. Юрій Володимирович Долгорукий перший заявив про незалежність свого князівства і, більше того, почав підпорядковувати собі блискучу столицю України–Русі — Київ. Велич і могуття Київської держави ще засліплювали його. Він намагався перехопити в свої руки управління всією державою Рюриковичів. Через те, захопивши Київ у 1155 р., вважав себе київським володарем, якому підлягали всі інші князі. Всі землі довкола Києва він роздав своїм синам. Та водночас Юрій Долгорукий активно розбудовував свою першу отчину — Ростово–Суздальську землю. З Києва він переводив туди урядовців, будівельників, книжників, купців, бояр, роздавав їм землі. Але це часто викликало спротив місцевих знатних людей і всього населення, яке час від часу повставало проти русів. Отож ця колонізація північно–східних земель проходила не завжди мирно, як зауважує й російський історик А. Насонов.