Проте "антирадянські" групи продовжували діяти в багатьох областях. 1964 року на Миколаївщині виникла організація "Боротьба за суспільну справедливість"; у Луганську — організація "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей". Наприкінці 1964 року в Галичині був створений "Український національний фронт" на чолі з Дмитром Квицьком, Зиновієм Красівським, Михайлом Дяком, Мирославом Меленем. Він діяв серед селянства. Його програмою була перебудова села, впровадження різних форм власності. Вони видавали журнал "Воля і Батьківщина" (вийшло 16 номерів), поширювали видання ОУН–УПА, надіслали до різних редакцій і до ХХІІІ з’їзду КПРС свій "Меморандум УНФ", в якому вимагали захистити українську мову, повернути з концтаборів репресованих українців.
Після проведення в Гельсінкі 1975 року наради з питань безпеки і співробітництва в Європі в Україні створюється Українська Гельсінська група (1976), її очолив відомий український письменник, правозахисник Микола Руденко, його заступником був генерал армії Петро Григоренко. Група нараховувала 37 осіб, серед яких були відомі громадські діячі і літератори — Святослав Караванський, Оксана Мешко, Надія Світлична, Юрій Шухевич, Василь Стус та ін. Група встановила контакти з подібними групами в усьому СРСР. Головний акцент УГГ звертала на законність, а не на ідеологічні моменти — марксизм чи націоналізм. Вона була легальною організацією та домагалася від влади дотримання прав людини. У програмній заяві група стверджувала: "Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну… "
Правозахисний рух в Україні привернув увагу інших країн до становища України. У Вашингтоні був створений Комітет гельсінських гарантій для України. А влітку 1977 року українські правозахисники звернулися до Белградської наради із заявою про те, що кожен народ має бути господарем на своїй землі, зберігати свої традиції і волю. У цьому плані УГГ заявляла, що повернення Україні суверенітету можливе через демократичні свободи: слова, волевиявлення, пересування, вільного поширення ідей, створення наукових, творчих асоціацій тощо. УГГ була розгромлена на початку 80–х років її учасники репресовані.
У цей же період відроджується релігійне дисиденство: створюється комітет захисту Української греко–католицької церкви для її легалізації. В Україні стали поширюватись секти баптистів, п’ятдесятників, свідків Єгови та ін. Вони зазнавали репресій і дістали назву "в’язні сумління".
Український дисидентський рух мав барвисту політичну палітру: тут і марксистська платформа (генерал Петро Григоренко), і націонал–комуністична (письменник Іван Дзюба), і платформа, близька до інтегральних націоналістів (Валентин Мороз). Але весь він був опозиційним до існуючої комуністичної авторитарної системи і гостро викривальним, хоча стояв на реформаторських позиціях, домагаючись "перебудови" існуючого суспільства.
Таким чином, опозиційний рух в Україні продовжував далі будити українську суспільність і змушував її шукати нових шляхів для свого історичного буття.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
На шляху до незалежності
Соціально–політичне становище України в 70–х—80–х роках
У період 70–х — 80–х років в Україні відбувається ряд глобальних змін. Передусім, це урбанізація населення України. Відповідно до оцінок цього процесу до 2000 р. в містах України мало жити понад 70 % населення. Це означало, що роль селянства і його український духовний світ зменшує свій вплив на сучасне життя. В цей період Україна давала до всесоюзної скарбниці 17% промислової продукції: серед іншого — 34% вугілля, 51 % — чавуну, 40 % — сталі. Обсяг валової промислової продукції України дорівнював такій країні, як Італія. Темпи її зростання в 70–х роках — 10 % були найбільшими в Союзі, у 80–х — 2–3 %, що було набагато нижче від загальносоюзного. Причина цього загальмування ховалась у старінні технічного устаткування заводів і фабрик, у відставанні в цілому в галузі від новітніх технологій.
Центр, проте, головний потік інвестицій і далі спрямовував у Сибір, нехтував інтересами України. За Щербицького, який керував Україною 17 років, питання про збільшення інвестицій і не зачіпалось.
У 70–х роках Україна залишалась житницею СРСР, даючи зерна стільки, як Канада, за урожаями картоплі переважала Західну Німеччину, цукровим бурякам посідала перше місце в світі. Населення України становило 19 % усього союзного населення, а сільгосппродукції Україна давала у всесоюзну скарбницю 23 %. Проте часом українське населення потерпало від нестачі продовольства. Колгоспи не забезпечували його потреб. Цікаво, наприклад, що приватний сектор присадибних ділянок, який становив у цей час усього 3 % оброблюваних земель, давав 33 % м’яса, 40 % молочних продуктів, 55 % яєць. 1970 року загальний прибуток від приватного сектору в Україні становив більше третини.
Було ясно, що колгоспна система приходить до занепаду, тим більше, що великий відтік сільського населення до міст (за 10 років до 1980 р. — півтора мільйона) залишав села на руки літніх жінок і чоловіків.
Історики — радянські і зарубіжні — часто порушували питання: чи була радянська Україна економічною колонією, чи процвітаючою республікою? З одного боку — могутнє зростання добувної і важкої оброблюваної промисловості ніби й справді підносило її на вершину економічного розквіту, але з іншого боку — як підрахував британський дослідник Пітер Уайлз — Україна постійно вносила до всесоюзного бюджету на 10 % більше, аніж діставала капіталовкладень і технічної допомоги. Через те вона, безперечно, розвиваючись, постійно відставала від Росії та інших регіонів Союзу PCP. Відбувався процес економічної експлуатації її ресурсів центром, при якому витрати не відшкодовувалися.
Крім того, Україна зазнала величезних демографічних втрат — від голодоморів, репресій, війни. За 10 років в Україні зникло приблизно 25 % населення. Проте 1989 р. населення її становило 51,7 млн. осіб.
Індустріалізація, урбанізація і модернізація призвели до значних змін. 1970 року в промисловості було зайнято 74 % українців. Кількість службовців — 1,4 млн осіб, щоправда, серед них близько 30 % були росіяни. Серед студентства — лише 60 % українців. Падіння чисельності української інтелігенції було спричинено низьким рівнем сільської освіти і через російськомовну освіту у вищих навчальних закладах, коли діти із сільських шкіл не могли оволодіти предметом через незнання російської мови. Крім того, значну частину людей з вищою освітою систематично відправляли на роботи в інші регіони СРСР. Низький рівень зарплати (на 10 % нижчий від союзного) стимулював виїзд з України численних потоків молодих освічених українців.