Це сприяло зростанню в Україні російського населення: 1926 року в Україні було 3 млн росіян, 1959 року — 7 млн; 1979 року — 10 млн, на кінець 1980–х років вони становили вже 21 % усього населення України. Зростання російського елементу відбувалось і за рахунок асиміляції інших народів — болгар, євреїв, татар, поляків, які сприймали панівну державну мову і переходили до російської національності.
Ці та інші суспільні явища, безумовно, затримували процес формування політичної культури української нації та її державницької свідомості.
Виступ опозиційних сил за суверенітет України
Після смерті Сталіна суспільство почало жити сподіваннями на послаблення репресивного режиму, на зміни. З часів хрущовської "відлиги" сформувалась група української інтелігенції — шістдесятники, які вперше розпочали протестувати проти задушливої атмосфери в суспільстві, почали виступати за відродження української культури і самосвідомості, за людські права. До них належали Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Ліна Костенко, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Микола Вінграновський, Святослав Караванський, Валентин Мороз, Алла Горська, Валерій Марченко, Левко Лук’яненко, брати Михайло і Богдан Горині та інші письменники і представники інтелігенції України.
Їхні виступи в пресі та на вечорах користувалися величезною популярністю, а критика командно–адміністративної системи та залишків культу особи викликали гоніння на них з боку влади.
Спеціально для розправи з інакодумцями були прийняті певні постанови: закон "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" та запроваджена у Кримінальний кодекс УРСР сумнозвісна стаття про "антирадянську агітацію і пропаганду". В дію було приведено систему "рекомендацій" та застережень від КДБ і органів прокуратури, які мали провадити профілактичну роботу з інакодумцями.
З кінця 50–х до кінця 80–х років за цими статтями до кримінальної відповідальності було притягнуто 719 осіб. Відтепер репресивні органи вдавалися до "психушок" (психіатричних лікарень), тиску на роботі, змушували "каятись" у пресі тощо.
Але громадськість дедалі більше прозрівала і бачила необхідність створення своєї незалежної держави, яка могла б захистити народ від знущань і нищення. Почастішали випадки протесту на захист прав людини, стали з’являтися нелегальні гуртки, групи та зібрання, почали створюватися перші нелегальні видання, які поширювали нелегальну літературу на друкарських машинках ("самвидав"). Ще 1953 року у Львові був створений Український революційний центр — УРЦ, який у своїх поширюваних відозвах звинувачував режим Сталіна в смерті мільйонів українців на фронтах і від голодомору, в узурпації влади. У своїх публікаціях Центр висував вимоги встановлення демократичної системи і суверенітету ("Маніфест Українського революційного центру"), свободи політичних партій, гласності бюджетної політики і в цілому політичного життя. "Кожній нації — державність" — проголошувалось у цьому маніфесті.
Перший офіційний відкритий виступ дисидентів стався до 1955 року, коли в’язні мордовських таборів надіслали до ООН "Відкритого листа". Це був перший документ дисидентів, звернений до світової громадськості, який привернув до себе увагу правозахисників у всьому світі. У ньому висловлювався протест проти гонінь на все українське, проти безправного становища України. Дисиденти вимагали реабілітації працівників науки, культури, політичних діячів, творів "розстріляного Відродження", виступали проти утисків і знущань над творчою інтелігенцією.
Цей документ відкривав першу добу дисидентського руху, який виявлявся в основному в протестах. Великого значення для розвитку національно–державницької свідомості в українському суспільстві мав розповсюджуваний нелегально рукопис науково–політичного дослідження критика Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965), який він надіслав українським лідерам — Шелесту і Щербицькому. Це був безжальний, логічно залізний аналіз теорії і практики комуністичного правління щодо зросійщення українського народу. Рукопис ходив по руках у середовищі студентів, викладачів вузів, інтелігенції багатьох міст. Він поширювався "самвидавом" і справив грандіозний виховний вплив на читаючу публіку: для багатьох він уперше в житті відкривав очі на справжню сутність політики так званої дружби народів, яку всю історію підмінювали великодержавницьким "єдинонєдєлімським" російсько–месіанським світоглядом, русифікаторським насильством. Іван Дзюба гостро ставив питання відповідальності українського уряду за майбутнє українського народу, вважаючи, що неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і пекучіших. Національні "проблеми є і проблемами соціальними, проблемами класово–політичної стратегії", — говорив Дзюба закликав український комуністичний уряд повчитися у комуністів французьких, які висунули гасло: "Ми продовжуємо Францію". Чому б українським комуністам… не сказати: "Ми продовжуємо Україну?" — каже Іван Дзюба.
Згодом цей твір був виданий багатьма мовами світу — за кордоном — російською, українською, англійською, французькою, італійською, китайською. В Україні ж уперше —лише 1998 року…
Водночас із поширенням національних ідей розпочинається період утворення нелегальних організацій. Значною перемогою над чумою замовчування була спроба Левка Лук’яненка та Степана Віруна 1959 року утворити Українську робітничо–селянську спілку (УРСС). Тоді вони, працюючи пропагандистами Радехівського райкому партії, підготували програмний документ, у якому говорилося, що Москва окупувала Україну, критикували організаторську діяльність Компартії щодо штучних голодоморів, репресій, згубної національної політики тощо. Вони пропонували провести референдум про самовизначення України. Ці дисиденти уявляли її самостійною соціалістичною державою, що залишається у співдружності соціалістичних країн.
Заслуга його групи полягала в тому, що уперше поставили питання про безкровний ненасильницький перехід України до суверенітету. Але ця група була викрита і розгромлена. Подібних утворень було чимало. За повідомленнями КДБ у вересні 1962 р. за останні п’ять років в Україні було створено 46 так званих антирадянських груп, які об’єднували 245 осіб. У зв’язку з цим був виданий наказ КДБ про посилення боротьби з подібними явищами.