Селяни жили за рахунок присадибного господарства, але невдовзі їх обклали великими натуральними й грошовими податками, зокрема й на фруктові дерева, тому майже всі сади було вирубано. Через великі податки селяни почали вирізати худобу. А у вересні 1946 р. було прийнято рішення відібрати у селян так звані надлишки присадибних земельних ділянок, аби не дати можливості колгоспникам працювати на своїй землі, щоб вони працювали тільки у колгоспі. До того ж було прийняте спеціальне рішення про тих, хто нібито "злісно" ухилявся від колгоспної праці: загальними зборами приймалося рішення виселяти таких за межі України. А серед цієї категорії були і старі, і хворі, й каліки. За два роки було винесено 12 тис. таких вироків.
Сільське господарство потрапило в смугу різних адміністративних експериментів. Ще 1949–1950 рр. розпочалась кампанія щодо об’єднання дрібних колгоспів і сіл ("укрупнення"), потім спеціальною постановою було заборонено утворювати в колгоспах допоміжні підприємства чи майстерні; через таку заповзятливість чимало керівників було знято з роботи, а то й засуджено як кримінальних злочинців.
1946 року колгоспні поля вразила посуха. Але партійні органи домагалися повністю виконати план хлібозаготівлі, хоча п’ята частина колгоспів не зібрала навіть того, що посіяла. У той же час липневий пленум ЦК КП(б)У 1946 року вимагав, щоб колгоспи повернули державі борги й за посівний, і за продовольчий, і за фуражний фонд. Від колгоспників вимагалося, щоб вони працювали весь день і обов’язково виконували норми виробітку, хоча це не завжди було реально. Практично ця праця не оплачувалась. Отже, працювати на власних ділянках не було можливості, а податки не зменшилися. Тим часом уряд і ЦК КП(б)У своєю постановою вимагали обов’язково здати хліб державі, хоча інколи його було зібрано менше, аніж засіяно (так було, наприклад, у Кіровоградській області).
Не допомогли й репресії проти керівників колгоспів і радгоспів, які не могли виконати плани хлібозаготівлі. У цей час український ЦК Компартії очолював Микита Хрущов. І на його ім’я Сталін і Жданов надіслали грізну телеграму, звинувачуючи його у "небільшовицькому" ставленні до хлібозаготівлі. Але й наступного року становище не змінилося.
У більшості колгоспів на трудодні не видавали зерна, через відсутність кормів почала гинути худоба. Розпочався голод, селяни потай залишали села і перебирались у міста, і тоді уряд України видав постанову про заборону колгоспникам залишати села, а керівникам підприємств — приймати їх на роботу. Розпочався голод 1946–1947 рр., внаслідок якого в Україні, за офіційними даними, загинуло до 1 млн осіб. Як і 1933 р., люди копали мерзлу картоплю, буряки, їли кору дерев, траплялися випадки людоїдства. Офіційно було зафіксовано 130 випадків людоїдства і 189 випадків трупоїдства…
А тим часом Сталін тиснув на Хрущова і вимагав виконання планів хлібозаготівлі, називав його "сумнівним типом", "націоналістом", "народником". Зрештою, він у 1947 р. був замінений Лазарем Кагановичем. Але голод тривав. Він охопив і Молдавію, нижню і середню Волгу. А в той самий час чорноземні райони Радянського Союзу вивозили зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Франції. Експорт зернових за 1946 р. становив 1,7 млн тонн зерна.
Диктаторсько–більшовицький уряд, отже, влаштував в Україні третій штучний голодомор (після 1921–1922 і 19321933 рр.). Уся тоталітарна система, як бачимо, продовжувала функціонувати без змін. Незмінними залишились і методи управління країною порівняно з 30–40–ми роками.
Формально продовжувала існувати так звана система радянської демократії, зафіксована ще в передвоєнний час усіма радянськими конституціями — і союзною, і республіканськими. Це створювало ілюзію народоправства, демократичного суспільства, зокрема, існували сільські, селищні, районні, міські та обласні ради, а також Верховна Рада на республіканському рівні. У межах усіх рад, окрім сільських, функціонували відповідні галузеві відділи й управління, які здійснювали керівництво усіма галузями господарства.
Проте їхня влада була нереальною, бутафорською, бо насправді паралельно існували партійні комітети, які здійснювали керівництво всіма напрямами економічного і суспільно–культурного життя країни. Ради ж усіх рівнів мали тільки виконувати рішення і директивні вказівки партійних органів — місцевих, районних, обласних, республіканських, союзних. А ці вказівки базувалися на рішеннях комуністичної еліти та затверджувалися на партійних з’їздах і рознарядках таких центральних державних установ, як Держплан, Держпостач, так званий народний контроль, карних органів влади тощо. Як і раніше, інструментами до виконання постанов і рішень, що розроблялися в центрі, були не тільки органи радянської влади — ради, а й профспілки та комсомольські організації.
Як і раніше, існувала система партійної номенклатури, яка призначалася партійними органами зверху і в руках якої перебувала вся реальна влада і всі реальні блага. Ця замкнута консервативна партійна верства цупко трималася за владу, була безумовним виконавцем рішень, що надходили зверху, і душила всяку живу думку й паростки нового, прогресивного в поглядах і методах управління. У своє замкнене середовище вона не допускала розумних та ініціативних, а це призвело до того, що на керівні посади висували, як правило, слухняних виконавців, сірих нездар, часто просто аморальних осіб. Основним їхнім надбанням — були вірність партійним лідерам і сила — партквиток і маузер.
Щоб зміцнити своє становище, безконтрольний диктаторський режим у 40–50–х роках розпочав зловісні каральні акції проти багатьох народів Союзу, щоб тримати їх у страху і зробити мовчазними рабами одного уряду, однієї правлячої еліти. В 40–х роках розпочалися не бачені ще в історії жодної країни світу виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини. Першими під цей репресивний прес потрапили 1941 року німці Поволжя. 1943 року були виселені в східні райони країни та в Сибір калмики і карачаївці; 1944 року — балкари, кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці (з Криму); з Грузії — турки, курди, хемшили. Сталін обдумував питання і про виселення всіх українців. І справді, 1944 року з’явився "цілком таємний" наказ Берії і Жукова: № 0078–42 від 22 червня, який починався словами: "Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…" — цебто, виселенню підлягали всі українці, адже вся територія України була окупована німецькими військами.