Було очевидним, що за роки війни радянська влада не змінилася. Найбільший збройний опір їй чинили в Західній Україні, де залишилися загони ОУН–УПА, які тепер взяли курс на організацію масового опору радянській владі.
Під ударами регулярних військ Червоної Армії УПА розсипалася на велику кількість збройних загонів, проти яких розпочали військові операції сили НКВС радянської України, їх нараховувалося 379 формувань, тисячі вояків, яких повсюдно підтримувало місцеве населення. За офіційними даними, оунівці здійснили 14,5 тис. операцій і терористичних актів, у яких загинули тисячі місцевих жителів, представників нової влади зі Східної України, 25 тис. Військових.
Ця діяльність дорого обійшлася Західній Україні, оскільки тяжкий молот беріївських репресій спустошував край через масові депортації в східні регіони Союзу. В цілому Україна, за визначенням сталінського міністра зовнішніх справ Молотова, зазнала у цій війні "найбільших жертв". За словами Ф. Рузвельта, "Сталін відчував, що його становище в Україні було тяжким і непевним… що право голосу України (в ООН — Авт.) є суттєвим для збереження радянської єдності. Ніхто не міг визначити точно рівень труднощів в Україні, але, очевидно, ми чули у Вашингтоні про те, що під час німецького наступу була можливість відокремлення України від Радянського Союзу".
Втрати України були величезні. Офіційна версія подавала таку цифру — 20 млн, потім — 27 млн осіб загинуло в усьому Радянському Союзі в роки Другої світової війни. Проте російський письменник Віктор Астаф’єв, посилаючись на знавців цієї проблеми, говорить про 47 млн осіб. З них українців — більше 14 млн осіб.
Водночас треба зауважити, що післявоєнна доба не була в усьому негативною для України. До складу УРСР увійшло після звільнення від фашистської окупації Закарпаття (1945) і в основному було завершено збирання етнічних українських земель. Це сприяло економічному й культурному поступу всього українського народу.
Український народ разом з іншими народами Європи дістав міжнародне визнання своєї мученицької боротьби проти фашизму. У 1944 р. Москва надала право відновити Україні міністерство зовнішніх справ. Проте вся українська зовнішня політика відбувалася тільки у фарватері союзного міністерства й уряду. Щоправда, цей дозвіл був вимушений для Москви. Очевидно, у такий спосіб радянський центр визнав заслуги українців у Другій світовій війні. Разом із державами антигітлерівської коаліції у квітні 1945 р. Україна виступила засновником визначної міжнародної організації — ООН і стала суб’єктом міжнародних відносин. Це сприяло утвердженню її на міжнародній арені і формуванню в українців почуття гідності та впевненості в майбутньому.
Але на історичному шляху в боротьбі за свою державницьку незалежність Україну чекали нові випробовування.
Соціально–політичне становище України після завершення Другої світової війни.
Новий голодомор.
Питання Криму
Друга світова війна принесла Радянському Союзові перемогу. І це викликало в суспільстві велике патріотичне піднесення, гордість за свій народ, а разом з тим і надії на кращі часи, на те, що чорне минуле з його репресіями і гоніннями не повториться. Сотні тисяч радянських людей побували за кордоном і власними очима побачили багатий "загниваючий капіталізм", його культурні досягнення. Всі вірили, що настав мир, який принесе і в радянську країну всім людям добробут і свободу, — вони варті були того. Адже перемогу здобули шляхом величезних втрат.
Перелік втрат України можна почати з евакуаційного періоду, коли на схід Союзу були вивезені з України величезні багатства. З липня по грудень 1941 р. з України було евакуйовано майже 2600 підприємств, матеріальну базу багатьох тисяч колгоспів і радгоспів, МТС, наукових і культурних установ та навчальних закладів і понад 10 млн працівників із різних галузей. У цей час у тил було вивезено понад 34 тис. тракторів, близько 2 млн т зерна (1/8 частину всіх запасів країни), близько 6 млн 300 тис. голів худоби. Як згодом сказав Л. Брежнєв, "по суті, цілу індустріальну країну було переміщено на тисячі кілометрів", це вже не повернулося Україні і після закінчення війни.
Під час окупаційного режиму, коли тут панували німецькі нацисти, наш народ зазнав великого лиха. Подвійна вогненна хвиля фронтів забрала життя, за останніми підрахунками, 19,1 % жителів України: 5,5 млн жертв серед цивільного населення, 2,4 млн було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, 2,5 млн загинуло на фронтах. Усього Україна втратила вбитими 8 млн осіб. Значних втрат зазнало населення Західної України, де діяв рух опору і проти німецьких окупантів і проти "совєтизацїї" західноукраїнського суспільства. Радянська влада проти них проводила жорстокі репресії, застосовувала облави, арешти, розстріли, масові депортації.
За 1944–1953 р. тут було заарештовано 104 тис. осіб, виселено майже 66 тис. сімей (близько 204 тис. осіб). Всього ж населення України за роки війни скоротилося на 14,5 млн осіб. До 10 млн залишилося безпритульних; було зруйновано і знищено близько 16 тис. підприємств. Воюючі країни зазнали менших людських втрат: Німеччина — 6,5 млн, Росія — 6 млн осіб.
У цих умовах партійне керівництво СРСР оголосило знову про божевільний план завершення в нашій країні будівництва соціалізму і поступового переходу до комунізму. І все почалося спочатку.
Сталін і його оточення відкинули запропоновану Заходом допомогу під назвою "план Маршалла", яку прийняли всі європейські країни і завдяки якій вони спромоглися швидко відродити економіку. Партійне керівництво СРСР знову почало орієнтуватись на власні сили і на збільшення валової продукції. Повертати евакуйовані підприємства було визнано недоцільним — тож в Україні розпочалося нове будівництво. Повоєнний план відбудови й розвитку народного господарства (звісно, на старих технологічних засадах) було виконано за 4 роки і 3 місяці. Відбудовували без застосування механізації і нових технологій, на голому ентузіазмі, що згодом дало негативні економічні наслідки.
У сільському господарстві становище було ще гіршим: 80 % працівників становили літні жінки. Ніякої техніки не було — орали часом коровами, а то й самі люди запрягались у плуга. Через відсутність паспортів ніхто не міг виїхати з села. Оплати трудодня мізерна: 50–100 г зерна, а то й зовсім нічого; пенсій колгоспники не мали. За рахунок колгоспів відбудовували МТС, відновлювали дороги, школи тощо. Із сільського господарства викачувалися кошти через спеціальну цінову систему, за якої промислову продукцію продавали дорожче, аніж сільськогосподарську, закупівельні ціни були символічними. З 1947 р. колгоспам було дозволено закуповувати на сівбу зерно за втричі вищими цінами від тих, за якими колгоспи продавали на заготівлю державі.