У них не вистачило мужності відстояти свою позицію і перейти на бік свого народу, вони обрали той шлях, який нав’язав їм центр: бути катами свого народу, виконуючи його сатанинські вимоги, смисл яких вони розуміли й самі…
Крім того, в 30–х роках сотні тисяч українських хліборобів було ув’язнено, кинуто в концтабори, використано як робочу худобу на будівництві каналів, золотих копальнях Сибіру. Голодна смерть знищила українську інтелігенцію на селі, його духовну культуру, викорінила давні традиції селянства — взаємоповаги і взаємодопомоги. За підрахунками сучасних дослідників (а всі записи про смертність були знищені разом із статистами в часи репресій 30–х років) в Україні померло від голоду до 10 млн осіб. Американець Адам Товдул, знайомий із Скрипником, після подорожі по Україні в газеті "Нью–Йорк Амерікен" писав, що голова ДПУ Балицький повідомив Скрипнику, що 1933 року від голоду загинуло 8–9 млн осіб, і цю цифру доповіли Сталіну. В окремих регіонах в українських селах вимирало від 25 до 70 відсотків усього населення. Колективізація у такий спосіб була успішно проведена по всій радянській Україні. Голодних селян, які залишилися живими після голодомору, загнали в колгоспи — колективні господарства, не дали їм паспортів і фактично прикріпили до землі. Вони не мали права за своїм бажанням будь–куди виїхати.
Так звана колективізація в аграрному секторі відкинула наше село в епоху феодально–поміщицького кріпосництва, насадивши в такий спосіб оту селянську "общину", яка, за теорією ще російських утопічних теоретиків, мала стати основою побудови соціалізму, проти чого гостро виступив ще в XIX ст. Михайло Драгоманов.
Варто уваги ще й таке порівняння: у Білорусії, яку в 30–х роках також охопили репресії, населення збільшилося на 11,5 відсотка, в Україні ж — приріст населення зменшився на 9,9 відсотка…
Це була перемога сатани. І сатанинською радістю віє від слів одного з найактивніших учасників цього геноциду, особистого представника Сталіна з колективізації в Україні Менделя Хатаєвича, який сказав: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Ця боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили та їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!"
Цікаво, що держави Західної Європи, принаймні уряди їх, знали про цей геноцид українців, хоча вся територія України була проголошена радянським урядом недоступною для іноземних кореспондентів.
У той–таки час італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго повідомляв у посольство: "Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване жорстоке переслідування євреїв, може спокійно спостерігати масове вбивство… Немає сумніву, що цей голод — штучний і спеціально створений для того, аби провчити селян… покласти край українській проблемі за кілька місяців коштом 10–15 мільйонів душ. Ця цифра аж ніяк не перебільшена. На мою думку, її вже досягнуто і в недалекому майбутньому буде перевиконано… "
На Заході закривали очі на тотальне вимирання від голоду українського селянства, у той час, коли Радянський Союз експортував з України зерно за кордон. Так, 1930 року було експортовано 48,4 млн центнерів, а 1931 року — 51,8 млн центнерів, які змогли б у роки голоду підтримати голодуюче населення. Західні держави, боячись реваншу з боку фашистської Німеччини після приходу до влади Адольфа Гітлера, намагались не загострювати стосунків із урядом СРСР. Тому, наприклад, західна преса навесні 1933 року запобігливо видрукувала декларацію групи англійських письменників на чолі з другом більшовиків Бернардом Шоу, в якій стверджувалось, що всі відомості про штучний голодомор — це вигадки. Таку саму роль відіграв ще один відомий політик — Едвард Ерріо, який у серпні 1933 р. відвідав СРСР. Він заявив, що інформація про голод є "абсурдним міфом". Таку позицію зайняли Р. Роллан, А. Барбюс, О. Гакслі…
І це — в той час, коли не підкуплені більшовицькими урядовцями представники західних держав розповідали жахливу правду про Україну. Як зазначав кореспондент "Манчестер Гардіан" Майкл Маггерідж, тема голоду була "головною темою усіх наших розмов у Москві. Усі знали про трагедію, існування голоду ніхто не ставив під сумнів".
Про голод писали швейцарські газети й журнали, американські, французькі, австрійські журналісти, завдяки чому у Відні був створений Міжнародний комітет допомоги голодуючим в СРСР. Але на спробу українських емігрантів у США створити такий самий комітет їм було відмовлено. Британське міністерство закордонних справ в офіційному документі теж заявило: "Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на півдні Росії. Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам із ним".
Саме на 1932–1933 рр. припадає визнання країнами Західної Європи більшовицької імперії — СРСР — як повноправного члена у міжнародних стосунках: у 1933 р. це зробили США, у 1934 р. — Великобританія, 1935 р. — Франція, Чехословаччина та ін. Саме тоді Німеччина, до якої вивозились майже безкоштовно ешелони зерна, встановила досить дружні стосунки з СРСР, а ще найцікавіше: 30 країн запросили Радянський Союз вступити до Ліги Націй, що піклувалася про мир і безпеку у світі…
Таким чином, офіційний Захід спокійно дивився на геноцид українського народу, відомості про який заперечувала Москва. А сподвижник Сталіна Калінін у грудні 1933 р. висловився так: "Політичні шахраї збирають гроші на допомогу для нібито голодуючої України".
Цікаво, що офіційна газета російської комуністичної партії 1929 року визначила сутність колективізації в Україні такими словами: "Колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати основу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство". У цьому справді був сенс усієї драми українського народу, в якого забирали не тільки землю, але і його душу, і мову, і культуру… І Захід у котре зрадив народ України заради власного тимчасового благополуччя.