Імітація – це не просто підробка чи фальшивка. Це коли сірість "косить" під яскравий талант. То найстрашніша лайка в устах Мар’яни Хрипович. Навіть не лайка, а вирок.
– А ще нам чомусь надсилають дитячі вірші, хоча в нас немає літературної програми, – обурювалася Мар’яна. – Поезія – неконвертований товар! Може бути хіба сценарій або п’єса, але підлітки рідко створять щось путнє в цьому жанрі. І тому їм з Вістом доводиться шукати своїх стипендіатів переважно інтуїтивно-емпіричним шляхом. І заради такого, – Мар’яна з ніжністю кивнула на акварель, – варто порпатись у лайні.
– Так, дуже цікава робота. Невже це малювала дитина?
– Сімнадцять років. Ми підтримуємо до вісімнадцяти, але, буває, й до двадцяти, якщо це не студент вищої школи відповідного фаху, – студентам треба звертатися до інших фундацій. А як у тебе справи?
Він тоді повернувся з Делфта, де здобув ступінь магістра з епістемології фундаментальних і прикладних досліджень у контексті Східної Європи. Було про що розповісти. Він любив говорити про свої досягнення – хто цього не любить? Але намагався говорити так, ніби все те було не з ним, а з одним цікавим хлопцем... Він був розкрив рота, і голосові зв’язки вже настроїлися на особливі регістри, але Мар’яна зупинила його:
– Тільки про тріумф Східної Європи у Делфті я чула – не пам’ятаю від кого, здається, з багатьох джерел...
– Тобі ще кави?
– Ні, дякую.
– А може, по келишку?.. Вибач, забув, що ти не вживаєш виробів вітчизняного виноробства...
– Коли буду певна, що лівадійський розлив – то таки лівадійський розлив...
– А може, все-таки, шампанського? У них є Брют, я вчора брав.
– Ну, якщо з холодильника...
Вони випили і за тріумф Східної Європи у Делфті, й за вітчизняне виноробство без підробок, і за процвітання фундації підтримки обдарованих дітей, і взагалі за справжнє – genuine – мистецтво. Шампанське принесли охолоджене. Був кінець серпня, коли ще не осінь і вже не літо. Він любить кінець літа, якого багато хто не любить, за особливо щемний сум... А зараз кінець осені, якого не любить ніхто. І не осінь, і не зима. Темно-сіра імла наповнює місто по вінця. То виходить, вони з Мар’яною не бачилися від літа? Ні, вони ще бачились на дні народження Стопченка наприкінці вересня – це було і, правда, востаннє, востаннє. Чому раптом так сумно? Життя взагалі сумне. А ще й біжить так швидко. Але зараз йому не тільки сумно, а тривожно і моторошно. Де вона зараз? Треба було б зателефонувати їй і заспокоїтись. Сьогодні сімнадцяте листопада – ніякої пам’ятної дати? Нібито ніякої.
Він так і не вигадав приводу і набрав її номер просто так. Хоча ніколи не дзвонив просто так цій жінці, яка в незапам’ятні часи була його дівчиною. Говорить автовідповідач. "Якщо ви маєте якесь повідомлення..." Він не має ніякого повідомлення. Скоріш за все, Мар’яна зараз на якій-небудь презентації, що їх у стольному граді – як мінімум п’ять-шість щодня. Ходить десь із келихом шампанського, втомлено вислуховує компліменти, кидає презирливі погляди на елітаріїв, які стоять у черзі, аби перехопити її заради кількох десятків секунд розмови. І звідки він вигадав цю тривогу, цей неспокій? Це все осінь, паскудна пізня осінь, яка от-от стане зимою. Тоді стане легше. А зараз треба увімкнути світло й працювати.
Дружина Люда нечутно зайшла до кабінету, поставила на столі його вечірній чай і миттєво зникла. Чай з м’ятою і чебрецем, саме такий він п’є щовечора, якщо вдома. Поступово стає тепло і спокійно. На столі улюблені книжки й улюблений комп’ютер, а за вікном улюблена стара вулиця. Завтра – клопітний, але загалом приємний день. Уранці треба буде віднести Романовичу, що летить до Штатів, заповнену аплікацію на чергове стажування-викладання. Потім – зустріч з Ларисою, – він солодко посміхнувся, коли подумав про завтрашній ранок. Усе буде гаразд. І в Мар’яни, вочевидь, також, – от уже за кого взагалі не варто переживати.
Так, котра зараз година? Тільки за чверть дев’ята. А темрява така каламутна й давня, ніби бозна-як пізно. Так от чому він раптом почав думати про Мар’яну! То його очі впали на ручний годинник, що лежить поряд! На ремінці, який він сьогодні поставив, написано Genuine leather. Genuine-imitated[1] – це з репертуару Мар’яни Хрипович. Нічого в світі кращого немає за genuine, немає нічого жахливішого за imitated. Йому стало легше, як буває, коли щастить розплутати клубок лише йому одному зрозумілих асоціацій.
Але він так і не збагнув, чому думки про Мар’яну принесли йому холодну тривогу. Подібну до тієї, яку відчуваєш, коли дивишся з пташиного польоту на далекий асфальт.
18 листопада Олександр Чеканчук прийшов до офісу Української філії фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL[2] за годину до початку робочого дня. Вчорашній день залишив тяжкий спадок у вигляді купи нерозібраної кореспонденції, бо пішов з роботи раніше, і важкої голови, бо одразу майнув на чергову презентацію. З до болю знайомими келихами і чарками, світськими розмовами і матюками, кавою в нічних кафе по дорозі додому і головним болем уранці. Він забув поцікавитись, що, власне, презентували так пишно. Він був там, бо мав побачитися з людьми, але побачив не всіх. Зокрема, чомусь не було Стопченка, з яким конче треба було переговорити. Якась елітна дамочка пропонувала йому себе, аби він влаштував її дітей до якої-небудь елітарної єврошколи подалі від України. Він відповів, що з радістю – і те, і друге, але ні те, ні друге не в його силі. Всі елітні гості запитували про Мар’яну, він стомився розповідати, що вона поїхала у справах Фундації в райцентр Новожахів. Єлітарії штовхалися з пластиковим посудом у руках, залагоджували свої справи, знайомились з потрібними, а також і непотрібними людьми, вітали давніх знайомих. Офіціанти виносили таці з пластиковими келихами і канапками, елітні гості накидалися на них так, ніби в тих фуршетних наїдках і напоях містився еліксир життєвого успіху. Було душно, димно, і, загалом, нецікаво, але офіціанти приносили то крабів, то шампанське, то коньяк, і якась низька сила тримала біля тих елітних харчів, що пропонувалися на дурняк.