Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi

Страница 15 из 24

Ричард Бах

— Нiчого в мене не виходить, — поскаржився я.

— Вийде, — одрубав вiн i знов заплющив очi.

— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари вiдбивають удар i набрякають ще дужче, нiж перед тим.

Вiн зiтхнув i сiв.

— Вибери менi хмару. Тiльки не дуже важку, будь ласка. Я обрав найбiльшу серед нижчих хмар, десь за три тисячi футiв од землi, що немовби набрякала бiлим димом iз самого пекла.

— Ота, що над силосною баштою, онде вона, — показав я, — та, що швидко темнiє.

Дон мовчки позирнув на мене.

— I чого це ти мене так не любиш?

— Та нi ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посмiхнувся. — Тобi потрiбен масштаб. Та коли хочеш, пiдберу для тебе щось менше... Вiн знову зiтхнув i звiв очi до неба.

— Спробую. Ну, то котра?

Я поглянув на небо й остовпiв: величезна хмара, справжнiсiнька потвора, що несла в своєму черевi мiльйони тонн води, зникла без слiду, а на її мiсцi висявала неоковирна небесно-блакитна дiра.

— Ох ти ж! — тихо мовив я.

— Робота варта зусиль... — зауважив вiн. — А втiм, хоч як би менi кортiло прийняти вiд тебе купу похвал, мушу з усiєю вiдвертiстю зiзнатися: це легко. Вiн показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.

— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!

Я поглянув на те клубчасте створiння, i воно поглянуло на мене у вiдповiдь. Я подумав, що воно пiшло собi далi, подумав про порожнє мiсце там, де було це створiння, нацiлив на нього гарячi променi своєї уяви, попросив його з'явитися десь в iншому мiсцi i повiльно-повiльно, за одну хвилину, за п'ять, за сiм, хмара зрушила з мiсця. Iншi хмари побiльшали, а моя пiшла геть.

— Не дуже ти швидкий, — мовив Дон.

— Це ж моя перша вдала спроба! Я тiльки починаю! Всупереч неможливому... неймовiрному... i все, на що ти спромiгся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! I ти це знаєш.

— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, i все ж заради тебе вона зникла.

— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всiм, чим тiльки мiг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбiльшки з будинок!..

— Це прихильнiсть у негативному розумiннi, Рiчарде. Якщо ти справдi хочеш усунути хмару iз свого життя, то з цього не треба робити великого дiла. Ти лише розслаблюєшся i стираєш її iз своєї уяви. Ото й тiльки.

Хмара не знає,

чому вона рухається

саме в такому напрямi i з такою

швидкiстю, —

говорилося в Посiбнику.

Вiдчувається поштовх...

Це мiсце, куди належить тепер iти. Але небо знає

причини i наслiдки,

що стоять за хмарами,

i ти їх знатимеш,

якщо пiднесешся на таку височину,

звiдки зможеш поглянути

за обрiй.

11

Тобi нiколи не дається бажання

без того, щоб не дати тобi й сили

здiйснити його.

Однак задля цього

тобi доведеться докласти зусиль.

Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч iз триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко вiд будь-яких мiст, десь на межi мiж Iллiнойсом та Iндiаною. Зробимо собi вихiдний день, подумав я, i нiяких пасажирiв.

— Послухай-но, — мовив Дон. — А втiм, нi, не слухай. Стiй тихо i спостерiгай. Те, що ти побачиш, — нiяке не чудо. Почитай посiбник з атомної фiзики... Дитина цiлком може ходити по водi.

З цими словами вiн, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кiлька крокiв вiд берега по поверхнi води. Збоку це мало такий вигляд, нiби то був не ставок, а гаряче марево над кам'яним озером. Дон мiцно стояв на водi, i пiд його високими пiлотськими черевиками не виникло нi хвильки, нi брижика.

— Отак, — сказав вiн. — Iди й ти сюди.

Я бачив усе те на власнi очi. Це було вочевидь можливо, бо Дон справдi стояв на воднiй гладiнi, отож я й собi ступив туди, щоб приєднатися до нього. Вiдчуття було таке, нiби йдеш по чистому блакитному лiнолеумi, i я засмiявся.

— Доне, що ти зi мною робиш?

— Просто показую тобi те, чого рано чи пiзно навчається кожен, — сказав вiн, — а ти якраз опинився напохватi.

— Але ж я...

— Поглянь. Вода може бути твердою. — Вiн тупнув ногою, i почувся такий звук, наче шкiряна пiдошва вдарила об камiнь. — А може й не бути... — Вiн знову тупнув, i вода хлюпнула на його черевики. — Вловив це вiдчуття? Ану, спробуй i ти.

Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по водi можливо, що це природно, нормально... I що тут, мовляв, такого?

— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?

— Точнiсiнько так само, Рiчарде, як ми по нiй ходимо. Вода — не тверда й не рiдка. Ти i я самi вирiшуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рiдкою, думай, що вона рiдка, чини так, нiби вона рiдка, пий її. А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi повiтря, — дихай нею. Спробуй.

Може, тут щось пов'язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п'ятдесят навколо...

Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.

— Говори, — сказав вiн.

— Чому я маю говорити?

— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.

— Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?

— Ага. Добре. Зараз побачиш...

Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, яка йде по землi!

Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.

Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.