— I це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз?
— Нi, це сон. Тут iнший час-простiр, а кожний iнший час-простiр — це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам'ятаєш цей сон, i вiн змiнить твоє мислення i твоє життя.
— Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад?
— Навряд. Я хочу видобутися поза час i простiр... Та, власне, уже й видобувся. Але мiж нами iснує зв'язок, мiж тобою i мною та iншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякi проблеми, закарбуй це в своїй пам'ятi i спи собi. Якщо захочеш, ми ще зустрiнемося тут, бiля лiтака, i поговоримо про них.
— Доне...
— Що?
— Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю нiякої сили i слави в тому, що тобi розтрощили серце пострiлом з рушницi. Вiн сiв на траву пiд крилом.
— Я ж не уславлений Месiя, Рiчарде, отож i не повинен був щось комусь доводити. А що тобi потрiбна практика, аби тебе не вражали i не засмучували такi прояви, — суворо додав вiн, — то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти — це нiби пiрнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу вiдчуваєш шок вiд рiзкої змiни температур, миттєвий бiль, а потiм починаєш пливти i вже сприймаєш це як реальнiсть. Та пiсля багатьох пiрнань приїдається навiть шок.
Вiн довго мовчав, тодi пiдвiвся.
— Лише поодинокi люди щиро цiкавляться тим. що ти маєш сказати, i це природно. Рiвень Учителя не оцiнюється величиною натовпу, який вiн збирає.
— Доне, я спробую, обiцяю тобi. Але тiльки-но вiдчую, що це дiло не дає менi задоволення, одразу ж пiду без вороття.
Нiхто не доторкався до "Тревел-ейра", але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, i лугом розлiгся густий звук.
— Обiцянку прийнято, але... — Вiн поглянув на мене i всмiхнувся, нiби чогось не розумiв.
— Прийнято, але що? Говори. Скажи менi. В чому рiч?
— Ти не любиш натовпу, — вiдповiв Дон.
— Коли вiн напосiдає — нi. Я люблю розмову, обмiн думками, але оте обожнювання, крiзь яке ти пройшов, i залежнiсть... Сподiваюся, ти не проситимеш мене... Я вже пiшов геть...
— Може, я просто дурень, Рiчарде, i не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи менi, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на паперi? Чи iснує правило, за яким Месiя не може записувати те, що, на його думку, є iстиною, речi, якi давали б йому втiху, працювали на нього? А потiм, якщо людям не сподобаються його слова, вони замiсть того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попiл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати тi слова й iншим разом, в iншi часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, якi матимуть для них сенс. Хiба є щось погане в письмi? Та, може, я просто дурень.
— Ти маєш на думцi книжку?
— А чом би i нi?
— А ти знаєш, яка то праця?.. Я пообiцяв собi, що бiльш нiколи не напишу жодного слова!
— А, вибачай, — сказав Дон. — Тодi iнша рiч. Я цього не знав. — Вiн ступив на нижнє крило лiтака, потiм сiв у кабiну. — Гаразд. До зустрiчi. Бувай здоровий i все таке iнше. Не давай натовповi добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен?
— Нiзащо, — вiдповiв я. — Нiзащо, жодного слова.
Вiн знизав плечима, натягнув пiлотськi рукавицi, тодi натис на педаль газу, мотор загуркотiв, мене обдало вихорем повiтря, i я прокинувся пiд крилом свого "Флiта", а той гуркiт зi сну все ще вiдлунював менi у вухах.
Я був сам-один, поле нiмувало, i перший осiннiй снiжок тихо падав у свiтанковому повiтрi на зелений обшир довкола.
А потiм, ще не зовсiм прокинувшись, я дiстав свiй зошит для записiв i знiчев'я, задля розваги почав писати про одного Месiю у свiтi iнших людей, про мого друга:
1. I прийшов на землю Учитель,
що народився на святих просторах Iндiани...