Вiн вилiз iз кабiни й пiдiйшов до мене:
— Привiт, Рiчарде.
— Запiзнюєшся, — зауважив я. — Хлiб майже пiдгорiв.
— Вибачай.
Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарiлку з половиною хлiбини та шматком маргарину.
— Як воно було? — запитав я.
— Все гаразд, — вiдповiв вiн з блискавичною напiвпосмiшкою. — Я втiк, прихопивши з собою своє життя.
— Я сумнiвався, що тобi в цьому поталанить.
Якийсь час вiн мовчки їв.
— Знаєш, — мовив вiн, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.
— Нiхто не примушує тебе їсти мiй хлiб, — сердито вiдказав я. — Чого це всiм не до вподоби мiй хлiб? Нiкому не смакує мiй хлiб! Поясни, Небесний Учителю, чому це так?
— Гаразд, — усмiхнувся вiн, — скажу тобi, як сказав би Бог, ось що: ти вiриш, що твiй хлiб добрий, i тому вiн смакує тобi. А покуштуй його без глибокої вiри в те, в що увiрував, i сприйматимеш його як... ну, щось нiби вогонь... пiсля потопу... в млинi. Тобi так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?
— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не здається, що сам хлiб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка... тобто хлiб, як такий... чи не думаєш ти, що вiн...
— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?
— В ящику.
Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм футiв — не такий уже й легкий орiєнтир посеред прерiй та фермерських ланiв, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить сонце. Та я заприсягся собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче розповiсти.
— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я мiг приземлитися де завгодно.
Вiн вiдкрив бляшанку ножем i ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсiм не легкий трюк.
— Подiбнi притягують подiбних, — пробурмотiв вiн, i скибочка персика втекла з його ножа.
— Он як?
— Космiчний закон.
— Ого.
Я доїв свiй хлiб, потiм вичистив сковорiдку пiском iз струмка. Хлiб у мене виходив таки добрячий.
— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подiбний до твого високородного єства? Чи, може, пiд словом "подiбнi" ти мав на увазi нашi лiтаки, якi таки мають певну подiбнiсть?
— Ми, чудотворцi, повиннi триматися гурту, — сказав вiн. Ця заява була водночас i лагiдною, i моторошною через тон, з яким вiн її прорiк.
— Як це... Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думцi, говорячи "ми, чудотворцi"?
— З погляду ключа дев'ять шiстнадцятих, що лежить у твоїй сумцi для iнструментiв, я б сказав, що сьогоднi вранцi ти здiйснив давнє чудо левiтацiї накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.
— Нiчого я не здiйснював! Я прокинувся... той ключ сам мене розбудив! Вiн таке виробляв!
— Ах, сам, — Дон засмiявся.
— Так, вiн витiвав це сам!
— Твоє розумiння своєї чудотворної роботи, Рiчарде, таке ж досконале, як i твоя майстернiсть у випiканнi хлiба.
Я не вiдповiв на цей закид, лиш розслабився на своєму матрацi як тiльки мiг i спокiй зберiгав теж як тiльки мiг. Якби вiн мав що сказати, то була якраз добра нагода.
— Дехто з нас опановує такi речi пiдсвiдомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса ввi снi. — Вiн дивився на небо, на першi легкi хмаринки того дня. — Май терпiння, Рiчарде. Всi ми на шляху до пiзнання чогось бiльшого. Вiдтепер це приходитиме до тебе трохи швидше, i ти станеш мудрим старим маестро духу ще ранiше, нiж сам це усвiдомиш.
— Як розумiти це "ранiше"? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нiчого взагалi!
— Ти не хочеш нiчого знати.
— Та нi, я хочу знати i чому iснує цей свiт, i який вiн, i навiщо я в ньому живу, i куди я прямую, i що буде потiм... Я хочу знати, як лiтати без лiтака, коли в мене виникає таке бажання.
— Вибачай.
— За що?
— В такий спосiб дiла не буде. Як тiльки ти пiзнаєш, що таке цей свiт i як вiн дiє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речi, що їх називають чудесами. Але, звiсно, нiщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, i це вже не буде фокус. — Вiн перевiв погляд з неба на мене. — Ти, як i кожен iнший, усе знаєш, тiльки не усвiдомлюєш того, що ти вже все знаєш.
— Я ось не пригадаю, — озвався я, — нiяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей i що стало лихом у твоєму життi. Здається, це випало з моєї пам'ятi.
Вимовивши цi слова, я вже знав, що зараз вiн пояснить менi, нiби згодом я це пригадаю, так само як знав i те, що вiн має рацiю.
Дон простягся на травi, пiдклавши пiд голову замiсть подушки мою торбину з рештками борошна.
— Слухай, не переймайся натовпом. Вiн не чiпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам'ятай, що ти — чудодiй, що гоп — i ти невидимець i проходиш крiзь дверi.
— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?
— А хiба я казав, що не хотiв, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Менi це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а нi — то ми нiколи не зробимось учителями.
— А хiба ти не зрiкся цього? Хiба я не читав?..
— Так, як воно пiшло, я перевтiлювався в Одного-Єдиного-Постiйного Месiю, i це дiло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розумiння цих iстин.
Покусуючи бадилинку, я заплющив очi.
— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобi розкритись i прямо сказати менi, що дiється?
Запала тиша, а тодi вiн промовив:
— Може, це ти повинен менi сказати. Атож, сказати менi те, що намагаюся сказати я, а в разi помилки я тебе виправлю.
Хвилину чи двi я мiркував над цим i вирiшив здивувати його.
— Гаразд, я скажу тобi... — Я витримав паузу, аби пересвiдчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто легковажним.
Сонце вже пiдбилося досить високо й почало припiкати. На далекому фермерському полi працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навiть у недiлю.
— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сiдаєш на поле бiля Феррiса, то була чиста випадковiсть. Правильно? Вiн мовчав, як i трави навколо нас.
— По-друге, ти i я маємо своєрiдну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти нi.