— Павлику, — нарешті обізвався Тарасик, ледве розтулюючи губи.
— Що? — прошепотів товариш.
— Нам треба підійти до Марійки. Згадай, що казав Ойра-Хан… Щоб не кидати Марійку…
— Правда! — пожвавився Павлик. — І ще він сказав, щоб не дивувалися якщо почуємо щось…
— Може…
— Що? — з надією перепитав Павлик.
— Може, це теж… не просто…
— От якби…
— Ходімо до Марійки…
— Ходімо…
Вони вийшли з-за кущів, наблизилися до дівчинки. Вона глянула на них, кивнула, як давнім знайомим. Очі Марійки були серйозні, але не сумні.
— Я жду вас…
— Ти? Нас? — здивувався Тарасик.
— Ойра-Хан сказав мені, що ви прийдете.
— То, може, він? Тарасик з надією дивився на дівчинку.
— Тихо, — сказала вона. — Ойра-Хан звелів передати: сьогодні вночі зібратися отут, на цвинтарі. Опівночі… Ви прийдете?
— Я прийду, — твердо пообіцяв Тарасик, хоч в його оченятах мерехтіла тривога й острах. Він глянув на Павлика, той кивнув на знак згоди. — Ми прийдемо…
— Дивіться ж, хлопці, — серйозно мовила дівчинка. Може, більше ніколи вам не трапиться таке чудо, яке нас чекає. Я буду тут опівночі.
ВНОЧІ НА ЦВИНТАРІ
Товариші змовилися піти спати раніше, щоб одвернути увагу дорослих. А коли над містом попливла ніч, і в садах затьохкали солов’ї та на околицях почали співати дівчата, Тарасик з Павликом зустрілися в домовленому місці серед сусіднього пустиря і дружно гайнули до цвинтаря.
Над обрієм сходив кривавий окраєць місяця. Буг плинув унизу повільно й мовчазно, лише інколи серед плеса скидалася з плюскотом велика риба. Хлопці, тамуючи подих, перелізли мур цвинтаря, почали пробиратися серед могилок. З огидним писком над головами пролітали кажани. Павлик зупинився, витер спітніле чоло.
— Страшно, — прошепотів він.
— А мені, думаєш, не страшно? — огризнувся Тарасик. — Треба поспішати. Марійка ж чекає…
Вже здалека видно було маленьку постать дівчинки біля свіжої могилки. Вона радо простягнула руки назустріч хлопцям. Тарасик полегшено зітхнув.
— А мені все здавалося, що ти посміялася з нас, — сказав він.
— А то навіщо? — здивувалася вона.
— Не знаю. Так подумалося. І моторошно… Ойра-Хан умер… Навіщо ж ми зібралися?
— Умер? — Марійка ледве чутно засміялася. — Хіба він може вмерти? Вони не вмирають…
— Хто вони? — перепитав Павлик.
— Ті люди, звідки він прилетів. У них все невмируще, він мені оповідав. Ану цитьте…
Десь недалеко почулися мелодійні удари дзвону. Сторож дзвіниці одбивав північ. Раптом над могилою спалахнуло зеленкувате сяйво, вгору порснув фонтан землі, ніби зсередини запрацювало велике свердло. Хлопці сахнулися назад, Марійка скрикнула. З темного отвору вигулькнула примарна постать, зупинилася. Вбрання на ній блищалося в промінні місяця, ніби шкіра гадюки.
— Ойра-Хан! — щасливо скрикнула дівчинка.
Він простягнув їй руку, ступив назустріч, обняв. Глянув на зоряний обрій, глибоко вдихнув нічне повітря.
— Ти прийшла, люба подружко, — радісно шепнув Ойра-Хан. — Ти прийшла на останнє побачення?
— Чому на останнє?
— Я покидаю Землю.
— Без мене? — докірливо запитала Марійка.
— Ти? Ти? — здивовано озвався Ойра-Хан і в його голосі чулася тривога і щастя. — Але ж Агійо… твій батько…
— Він не батько, — сказала Марійка. — Мої батько і мати були артистами цирку. Вони розбилися у Відні під час вистави…
— Я не знав, — сумно сказав Ойра-Хан. — А хлоп’ята прийшли? Ти сказала їм?
— Ми тут, — мовив Тарасик, виступаючи з-за кущів. Тримаючись за руки, товариші підійшли до факіра. — Як же ви…
— Що? — ласкаво усміхнувся Ойра-Хан.
— Вас поховали… а ви знову…
— Я не вмер, а лише зупинив життєві процеси в тілі… точніше, сповільнив так, що лікарі визнали смерть. Треба ж було якось спекатися жандармів! Я міг би втекти сам, але хотілося стрітися з вами. Та й шуму не треба. Досить фокусів, у людей багато й власних ілюзіоністів.
— Аз могили… як? — не вгавав Тарасик.
— О, це дрібниці. Ніяких чудес, ніякого чаклування. Зі мною завжди мікрогенератор, така малесенька потужна станція, що випромінює потік енергії. Нею можна робити дуже багато чудесного — руйнувати і будувати. Вона допомагала мені і в цирку, допомогла вибратися з могили тепер. Але досить про те. Я прощаюся з вашим світом, хлоп’ята. Останнє наше побачення було коротке, але тоді ви про щось мріяли… Чи не забули?
— Ні, ні! — майже скрикнув Тарасик. — Я боявся, чи не сниться все те мені! Невже… правда?
— Правда, — кивнув Ойра-Хан. — Марійка згодилася летіти зі мною. А ви?
— Я теж! — сказав Тарасик, ніби стрибнув у холодну воду. Поза спиною котилися морозні дрижаки, проте він хоробро підступив до дівчинки і взяв її за руку.
— А ти?
Павлик мовчки став поруч товариша.
— Прекрасно! — радо прошепотів Ойра-Хан. — Безстрашні діти. У вашої планети чудове майбутнє, вона має казкові зерна. Ну що ж — пора! Нема жалю?
— Є, — повагавшись, сказав Тарасик і важко зітхнув.
— За чим?
— За всім, — несміливо мовив Тарасик. — За сухою грушею під вікном… За вербою, де я копав печеру… За Бугом оцим… За Сонцем…
— А ти, Павлику?
— Мені жаль матір, — шепнув Павлик. — Вона плакатиме…
— То, може залишишся?
— Ні, ні!
— Ні! — підхопив і Тарасик. — Ми забудемо все! Ми хочемо в небо…
— Забувати не треба, — серйозно сказав Ойра-Хан. — Ви повернетеся, любі мої. Куди б не прагнуло ваше серце, пам’ятайте про світ, котрий вас породив. Принесіть йому нові знання, нове розуміння життя. Ну, досить про те. Зорі чекають…
— А звідки ми полетимо? — здивувався Тарасик. — На чому?
— Спочатку в гори. Там, на Карпатах, яйце космічного корабля. Все побачите самі…
— А до гір як?
Ойра-Хан, не відповідаючи, добув з складок своєї одежі прозору мотузочку, обвинув нею дітей. Блакитне, майже невидиме сяйво оповило всю групу.
— Ну, — сказав Ойра-Хан, — летімо! Лише не бійтеся!
Вони піднялися над цвинтарем, колихнулися зорі в небі, під ногами заблищала ріка, попливли тьмяні вогники міста. Марійка зойкнула, Тарасик прикусив від страху руку.
— Не бійтеся! — громово повторив Ойра-Хан і голос його був, наче дзвін серед неба.
— А ми не впадемо? — пискнула Марійка.
— Вам нікуди падати! Ви — господарі неба! — відгукнувся Ойра-Хан. — Навіки забудьте про падіння!
Вітер тонко забринів у вухах, простір сп’янив Тарасика, сповнив груди мужністю. В свідомості зароїлися сни: він летить над Землею і не боїться нічого, ширяє разом з орлами під хмарами і сприймає безмірність, як рідну домівку. Так і тепер — сни стали правдою: він летить у високості, він народився у мрію!