— Рано, о Гекторе любий, пішов ти з життя і мене лишив удовою, адже наш син іще зовсім малий. Тепер і він загине, як загине вся Троя священна, бо немає вже нашого оборонця. Зловорожий ахеєць скине нашого первістка з високої вежі, дізнавшись, що батьком його був Гектор великий. А мене заберуть напевне в полон, і там, далеко від рідного краю, я робитиму чорну ганебну роботу. Гекторе любий! Тяжко сумують твої батьки, та я сумую найтяжче, бо на прощання ти не простяг рук до мене із смертного ложа, не сказав мені доброго, втішного слова,— я завжди його згадувала б, вмиваючися сльозами, як твій заповіт.
Так голосила білорука Андромаха, і жінки-жалібниці вторували їй нестримним плачем. Тоді заквилила старенька Гекаба:
— Гекторе, ти був з-поміж усіх синів мені наймиліший. Любили тебе і боги-олімпійці, бо, видно, навіть мертвого боронили тебе. Хоч як знущалися з тебе ахеї, ти лежиш тепер перед нами, наче вмитий росою, ніби то бог Аполлон настиг тебе своєю легкою стрілою.
Так крізь сльози казала Гекаба, і всі вторували їй гірким плачем. [198]
Третьою підійшла прекрасна Єлена і журно мовила:
— О Гекторе, ти завжди був мені дорогий, з першого ж дня, як я приїхала з Парісом до Трої. відтоді вже збігло двадцять довгих літ, і за цей час я не зазнала ніякої кривди від тебе, не почула жодного образливого слова. А як докоряв хтось інший, ти лагідно спиняв його й завжди мене боронив. Ось чому я, бідолашна, плачу і над тобою, і над собою. Більше немає в мене тут вірного друга.
Так казала прекрасна Єлена крізь сльози, і всі вторували їй тяжким плачем.
А тоді Пріам Дарданід послав троянських мужів у гори по дрова для погребного вогнища. Дев'ять день оплакували блискучого Гектора в батьківськім палаці, і дев'ять день возили троянці дрова до міста. На світанку десятого дня винесли вони Гекторове тіло з палацу і під жалобний спів поклали на величезне вогнище. Зайнялися дубові колоди і горіли весь день і всю ніч до самого ранку.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Стали до вогнища Гектора славного сходитись люди.
А як усі вже зійшлись і велика зібралась громада,
Спершу іскристим вином залили вони всюди багаття,
Де ще трималася сила вогню. Лише після того
Білії кості брати його й друзі в журбі позбирали
З попелу, й сльози рясні із лиць у них бігли струмками.
Кості зібравши усі, пурпуровим м'яким покривалом
їх обгорнули, й тоді, в золотую поклавши їх урну,
Разом до ями глибокої все опустили й до неї
Зверху багато каміння великого щільно наклали
Й пагорб надгробний насипали, варта ж сиділа навколо,
Щоб до часу не напали красивоголінні ахеї.
Швидко надгробок насипавши, всі розійшлися. А потім
Знову зійшлися, і в учті усі учтували преславній
В домі Пріама державця, що Зевсовим був вихованцем.
Гектора так, упокірника коней, вони поховали.
БУЛА ТРОЯ, БУЛИ Й ТРОЯНЦІ...
ГРЕЦІЯ ДО ГРЕКІВ
Греція без греків! Хіба це можливе? Але чотири тисячі років тому, у двадцятому сторіччі до нашої ери, так воно, власне, й було. На півдні Балканського півострова, на островах Егейського моря, на великому острові Кріті мешкали люди зовсім іншого племені. Грецькі (еллінські) племена — іонійці, ахейці, еолійці та інші — почали переселятися з півночі цього півострова на південь близько двадцятого сторіччя до" нашої ери, і цей рух на південь та на острови тривав аж до дванадцятого — одинадцятого сторіч. Останні прийшли войовничі дорійці, озброєні двосічними залізними мечами.
А що ж сталося з первісними мешканцями цієї країни? Перед навалою північних племен вони тікали в неприступні гори, на далекі острови, в заморські краї, ставали невільниками новоприбулих войовників. Поступово навіть їхні імена й назви зникали з сторінок історії. Давні елліни називали їх пелазгами і хоч багато чого запозичили в них, але не розуміли їхньої мови і мали їх за дикунів.
ГОРИ, МОРЕ, ОСТРОВИ
Гарна земля Еллада: чудові гірські краєвиди, морські затоки, безліч островів у морі, що виграє всіма барвами райдуги, пахучі сосни, міртові кущі й запашні трави. Проте з давніх-давен вона не стільки об'єднувала окремі племена, скільки роз'єднувала їх. Кожне трималося за свій клаптик землі й ворогувало з сусідами. На цій землі виростало замало збіжжя, щоб нагодувати всіх її мешканців, хоч було вдосталь винограду та оливок.
Уже на світанку своєї історії елліни опанували мореплавство і вирушили шукати долі га родючої землі до заморських країв. Багато з них поселилися назавжди в тих краях.
МІФИ ТА ІСТОРІЯ
Історія майже кожного народу починається з фантастичних переказів, міфів, легенд, але в них завжди є приховане зерно історичної дійсності, оточене фантазією оповідачів.
Уже давні елліни першого тисячоріччя до нашої ери, слухаючи віршовані оповідання про троянську війну та про пригоди велемудрого Одіссея на суходолі й на морі, не знали, що саме в цих оповіданнях належить до справжньої історії, а що — до палкої фантазії співців-аедів, складачів і виконавців давнього епосу *.
[* Дивіться книжку Гомерова "Одіссея", Київ, "Веселка", 1969, і передмову до неї "Слово про мандри Одіссея, велемудрого володаря Ітаки".]
Довгий час учені вважали події, що про них розповідається в приписуваних давньому аедові Гомеру "Іліаді" та "Одіссеї", не стільки історичними, скільки міфічними.
Але так було до сімдесятих років минулого сторіччя, коли історики, археологи, філологи довідалися про незвичайні відкриття німецького комерсанта й археолога-аматора, який розкопав на малоазійському узбережжі Егейського моря ту саму Трою, про облогу якої розповідається в "Іліаді".
ШАНУВАЛЬНИК ГОМЕРА
Його звали Генріх Шліман. Він народився 1822 року в Німеччині, а помер у Неаполі, в Італії, 1890 року. Відколи хлопчик уперше почув "божественний звук умолкнувшей эллинской речи" — він почав мріяти про гомерівську Трою. Сила художнього слова змусила його беззастережно повірити Гомерові — складачеві "Іліади".
Мрією бідного німецького хлопчика стало розкопати зруйновану невблаганними ахейцями Трою царя Пріама. Він доведе всьому світові, що Троя — не вигадка, не безпідставний міф, а історичний факт.
Так! Але скільки треба було працювати, заощаджувати гроші, щоб за всяку ціну здійснити мрію дитинства!