Іліада (переказ для дітей)

Страница 42 из 62

Гомер

Заплакала ще дужче Фетіда і проронила віщі слова:

— Але за Гектором одразу ж і на тебе чекатиме смерть.

— То хай я помру якнайшвидше! — вигукнув Ахіллес.— 3а те, що не поспішив боронити вірного друга й він загинув далеко від рідної землі, марно кличучи мене на поміч. Тепер я не можу повернутися до милої вітчизни, бо не врятував Патрокла і багатьох інших друзів, хоробрих воїнів, що їх приборкав дужою рукою син старого Пріама. Хай щезне нарешті мій гнів на владущого Агамемнона. Забудьмо минуле, заспокіймо серце у грудях,— тепер я йду помститися Ректорові за мого любого друга Патрокла, а потім, здобувши велику славу, спокійно зустріну і смерть.

— Слушно ти кажеш, мій сину. І я не стану тобі на шляху — іди, борони своє військо. Тільки немає в тебе гострої зброї та обладунку, поцяткованого дивними зорями,— сам шоломосяйний Гектор тепер пишається ними. Що ж, недовго йому вже зосталося пишатись. А ти ставай до бою завтра

З самого ранку,— тільки-но засяє рожева Зоря, я з'явлюся до тебе з новою зброєю, що її викує божественний майстер Гефест.

По тих словах срібнонога богиня пішла від сина і мовила сестрам своїм нереїдам:

— Любі сестри, спустіться на дно священного моря і перекажіть усе нашому батькові Нерею. Я ж підіймуся на високий Олімп і благатиму бога-митця Гефеста зробити для мого смертного сина новий обладунок війни.

Миттю зникли прекрасні нереїди в морських хвилях, а Фетіда піднялася на сніжно-білий Олімп.

А тим часом ахейці тікали, страшно волаючи, від шоломосяйного Гек-тора аж до самого берега Геллеспонту і своїх крутобоких кораблів. Не вдалося їм винести з бойовища тіла вірного Патрокла, знову наздогнав їх нестримний Гектор, схожий на бурхливий вогонь. Тричі уже торкався він Патроклового тіла, і тричі дужі Еанти відбороняли вбитого.

Та все одно великий Гектор забрав би тоді Патроклове тіло і вкрив би себе гучною славою, але перешкодила йому волоока Гера. Потай від Зевса та інших богів Гера звеліла вітроногій вісниці Іріді злетіти до Ахіллеса.

Ставши перед зажуреним героєм, Іріда мовила так, як навчила її Гера:

— Славний Пеліде, іди, заступися за тіло свого вірного друга Патрокла. Бо чуєш: бій за нього точиться й досі, а тепер уже гримить біля кораблів. То шаленіє сам Гектор блискучий. Невже ти дозволиш, щоб він забрав до Трої Патроклове тіло і кинув на з'їжу собакам? Тоді вічна ганьба впаде на твою голову, Ахіллесе.

— Ірідо, віснице безсмертних богів! — відповів герой.— Як же я битимуся без зброї?

— Знаємо, що нею тепер пишається Гектор. Але ти, хоч і беззбройний, лише з'явися перед троянцями та голос подай. І вони напевне злякаються.

З цими словами геть одійшла бистронога Іріда.

Встав тоді Зевсові любий Ахілл. Афіна ж на дужі

Плечі поклала егіду, оздоблену всю торочками,

Оповила та богиня пресвітла йому золотою

Хмарою голову, пломінь навкруг осяйний запаливши.

Став Ахіллес на високому місці, щоб здаля його було добре видно, і звідти гукнув на всі груди. Десь далеко йому озвалася грізна Афіна, і страшний гук розлігся над бойовищем. Блідий жах пойняв троянців, а могутній Ахіллес гукнув іще раз і ще.

Як лунає пронизливо й гостро сурма серед війська, що бере приступом вороже місто, так лунав голос звитяжного героя, лякаючи на смерть троянців, їхні пишногриві коні, почувши біду, кинулися назад, завертаючи бойові, колісниці, а налякані візничі навіть не стримували їх. Та ще побачили троянці, як палає дивне сяйво над головою могутнього Пеліда, те сяйво, що його засвітила Афіна Паллада.

Тричі пронизливо крикнув Пелід, і тричі сахнулися троянці. Мерщій скористалися з того їхні супротивники: забравши Патроклове тіло, вони поклали його на ноші й понесли до кораблів. За ношами йшли, скрушно зітхаючи, воїни-друзі, а поперед них — могутній Ахіллес; він не зводив залитих слізьми очей із вірного друга, що лежав нерухомо, навіки приборканий безжальною міддю.

Нарешті невтомне сонце схилилося до обрію і поволі щезло у глибинах ріки Океану. Тепер обидва ворожі війська могли відпочити.

Троянці порозпрягали пишногривих коней з бойових колісниць, та перш ніж вечеряти, зібралися на раду. Воїни, нажахані появою могутнього Ахіллеса в ворожому війську, мовчки стояли, не зважуючись сісти, і чекали, що скажуть вожді.

Раду відкрив розумний Полідамант. Був він ровесник Гекторові — обидва народилися одної і тої самої ночі. Та коли Гектор відзначався як перший у битві, то Полідамант затьмарював його мудрим словом на раді, бо завжди вмів поєднати майбутнє з минулим.

— Друзі,— почав Полідамант,— ми опинилися надто далеко від міста. Я раджу негайно, поки ще ніч панує над нами, повернутися до Трої. Бо тепер до ахейського війська пристав могутній Пелід, і зустріч із ним у долині буде жахлива. Небагатьом з-поміж нас пощастить тоді сховатися за міцними мурами Трої. А більшість загине і стане здобиччю коршаків та собак. Коли ж ми замкнемось у місті й битимемо ворогів із веж та міцних мурів, дарма вони силуватимуться нас здолати. Швидше собаки їх розірвуть, ніж вони візьмуть нашу Трою високу.

Глянув спідлоба шоломосяйний Гектор на друга й відказав:

— Не до душі мені твоя мова, Полідаманте! Колись Пріамове місто було найбагатше по всьому узбережжю. Та війна поглинула його золото й мідь. І ось нарешті всемогутній Зевс дозволив нам одігнати ахейців од міста і притиснути їх до самого моря. Битва йде вже біля їхніх швидких кораблів. А ти, Полідаманте, радиш саме тепер відступити. Ні, я не дозволю троянцям скоритися тобі. Слухайте мене, воїни! Ладнайте вечерю, потім, поставивши пильну варту, спочивайте до ранку. А тільки засяє світоносна Еос, вбирайтесь у бойові обладунки та шикуйтесь у лави. Горе чекає Ахіллеса, як здумає вийти на бій. Я не відступлю перед ним, а перший поспішу назустріч. І ще невідомо, кого бог війни уквітчає славою.

Мовив так Гектор, і схвально на те загукали трояни.

От нерозумні! Забрала в них розум Паллада Афіна.

Всі Пріаміда підтримали, хоч недоладне він радив,

Полідаманта ж ніхто, хоч і рада була його слушна.

А в ахейському стані Ахілдес тяжко ридав над мертвим Патроклом. Здавалося, то стогне і ремствує лев, коли, повернувшись увечері до лігва, не знаходить своїх малих левенят — їх позабирали мисливці. Кидається лев навсебіч, шукаючи людських слідів, страшний у безмірному розпачі й гніві, й горе людині, що стрінеться йому в диких хащах.