Тевкр і мовив до брата: [125]
— Лихо нам! Якийсь бог зловорожий нам шкодить. Ось вирвав мені тятиву, зовсім новеньку, я допіру вранці її натягнув.
— Брате мій любий! — відповів Еант Теламонід.— Коли з лука немає тепер ніякого пожитку, кинь його, а собі візьми мерщій спис і щит, та биймося з троянцями далі. Хай вони якнайдорожче заплатять за наші добропалубні кораблі!
Послухався Тевкр старшого брата, а блискучий Гектор, угледівши, що він уже не стріляє, голосно крикнув до своїх воїнів:
— Слухайте, друзі-троянці, дардани і військо союзне! Мужайтеся, перемога вже близько. Я бачив на власні очі, як знесилив Зевс найкращому ахейському стрільцеві його лук і стріли крилаті. Зевсову силу легко впізнає той муж, кому Громовержець дарує велику доблесть і славу, а також той, кого він принижує, позбавляючи сили. Так могутній Зевс принижує тепер ахеїв, а нас звеличує кожної миті. Нумо на кораблі! Наступаймо щільними лавами! А як судилося комусь тут померти — хай помирає! То славна смерть — померти за батьківщину!
Наче леви, що живляться сирим м'ясом, кинулися троянці до ворожих кораблів, скоряючись Зевсовій волі. Велику снагу дав тоді Громовержець троянцям і позбавив сили ахеїв. Адже всемогутній бог прагнув уславити шоломосяйного Гектора, щоб збулося лиховісне благання срібноногої богині Фетіди. І мудрий Зевс чекав: от-от спалахне багряна заграва пожежі над ахейськими чорнобокими кораблями — з тої-бо миті мав початися відступ троянського війська.
З задумом цим спрямував тоді Зевс до човнів глибодонних
Гектора, сина Пріама, що й сам вже туди поривався.
Той шаленів, як Арей-списоборець, як полум'я згубне,
Що шаленіє у горах, в дрімучій гущавині лісу.
Піною вкрилися губи, з-під брів, що похмуро нависли,
Блискали очі ясні, й шолом мідносяйний страшливо
Над головою хитавсь в роз'ярілого боєм нещадним
Гектора. Був-бо на небі заступник у нього могутній,
Зевс, що з троянських мужів одного його славою й честю
Ушанував, бо недовго йому вже на світі лишалось
Жити. Паллада Афіна уже наближала до нього
Згубний день, коли мав він загинуть од сили Пеліда.
Щосили прагнув Гектор, блискучою міддю окутий, прорватися крізь ахейські лави. Він бився там, де вони були найщільніші і де [126] найбільше сяяло багатих обладунків. Та ахеї трималися міцно. Як стрімка скеля на березі сивого моря гордо зустрічає пориви дужого вітру й удари велетенських хвиль, що з гуркотом розбиваються об неї,— так встояли, не здригнувшись, ахеї перед силою ворожого війська.
Шоломосяйний Гектор удруге налетів на ахеїв, як налітає величезна хвиля на самотній корабель серед безкрайого моря. Біле шумовиння вкриває весь корабель, вітер грізно гуде у вітрилах, і блідий страх проймає серця мореплавців. Так тремтіли ахеї перед блискучим троянським героєм. Поволі підступали вони від кораблів до наметів, поволі-поволі, бо сором пік їм серця.
Увесь час ахеї перегукувалися, та найдужче чувся голос старого Нестора, пілоського володаря:
— Стійте, друзі! Не ганьбіться втечею! Згадайте про своїх дружин і дітей, про стареньких батьків і про рідну домівку. Ім'ям ваших кревних благаю: ані кроку назад!
Тими словами мудрий Нестор додав ахеям відваги і сили. А яснозора Афіна Паллада в той час розвіяла млу, що її наслав темнохмарний Зевс, тож ахеї виразно побачили і свої кораблі, і військо троянське, і шоломосяйного Пріаміда.
А той уже схопився рукою за корму переднього судна і заволав:
— Дайте вогню! Паліть ахейські кораблі! Сьогодні сам Зевс Громовержець веде нас у битву і квапить!
Не витримав шаленого тиску троянців могутній Еант Теламонід. Ніби чуючи смерть, герой відступив із корми і, ставши на веслярську лаву, страшно закричав до своїх:
— Друзі, невтомні Ареєві слуги! Згадайте, що за нами немає ні високого муру для захисту, ні союзного війська для допомоги. Ні, ми тут самі, далеко від батьківщини, на вузькій смужці берега, притиснені до самого моря, і наш порятунок — тільки в наших руках.
І Еант потряс своїм величезним списом. Раз у раз він тим списом одганяв чи вбивав троянців, що зі смолоскипами наближалися до нього. Дванадцятеро троянських воїнів навіки полягло від Байтової руки біля того корабля, а аж почорніла від крові.
ПАТРОКЛОВА СМЕРТЬ
Прудконогий Ахілл, смертний син богині Фетіди, саме відпочивав у своєму наметі, коли враз вбіг до нього вірний друг Патрокл. Він не спромігся на слово, тільки з очей йому лилися нестримні сльози, як ллються з-під скель ручаї із темних джерел.
Глянув на друга богосвітлий Пелід і, спонуканий жалем, мовив слово крилате:
— Чого ти плачеш, любий Патрокле, наче мале дівча? Може, почув яку сумну звістку з нашої далекої Фтії? А чи жалієш ахеїв, що через власне зухвальство тепер ганебно гинуть біля своїх кораблів?
Скрушно зітхнув Патрокл і сказав:
— О славетний Ахілле, найбільша окрасо ахеїв! Годі вже тобі гніватися! Страшне-бо горе нависло над нами. Всі ахейські вожді лежать на суднах, знемагаючи від пекучих ран, що завдали їм ворожі стріли чи списи. Серед них — володар мужів Агамемнон, і Одіссей хитромудрий, і войовничий Евріпіл, і могутній Діомед. А ти, Пеліде, невблаганний і досі. Бодай ніколи я не відчую такого великого гніву, яким [129] ти ятриш собі серце. Що скажуть про тебе нащадки, коли ти не схочеш урятувати ахеїв? О гордий завзятцю! Твій батько — не славетний Пелей, мати твоя — не богиня Фетіда. Ні, тебе породили бездонне море і скелі похмурі — ось чого в тебе таке жорстоке серце. Гаразд, як не йдеш сам у бій, то хоч мене відпусти і дай своїх мірмідонців. Може, тоді нам засяє рятунок. А мені дозволь узяти твою ясну зброю, панцир, шолом, хай троянці злякаються, подумавши, що це ти нарешті вийшов до бою, і дадуть нашим воїнам хоч трохи перепочити. А з новими силами ми відженемо їх до самої Трої.
Так благав вірний Патрокл. Нерозумний! Сам собі він випрошував чорну загибель.
Із тугою в серці озвався до нього Пелід:
— Горе мені! Що ти сказав, богорівний Патрокле! Я згоден з тобою — ні до чого гнівити серце без краю. Спершу я гадав вгамувати свій гнів не раніш, як бойова колотнеча досягне моїх швидких кораблів. Та гаразд, бери мою ясну зброю і веди мірмідонців у бій, коли справді троянці сунуть чорною хмарою і вже облягають наші кораблі, а міднозбройні ахеї ледве тримаються при березі — зосталася їм тільки вузенька смуга землі. Вороги сміливо сунуть уперед, бо ще не блискає їм у вічі начолок мого шолома, бо вже не лютує величезний спис у дужих Діомедових руках і не гримить уже владний голос осоружного мені Агамемнона. Чути лише бойові вигуки Гектора, що раз у раз кличе троянців уперед, а ті повнять переможним галасом усю широку рівнину. Тож іди, вірний Патрокле, іди! Тільки не поривайся переслідувати троянців, бий їх тут, біля кораблів, і не поспішай з військом до твердинь Іліона, бо цим ти позбавиш мене великої шани. Тільки-но кораблям блисне світло рятунку, відразу ж вертайся, а бій на рівнині нехай вже триває без тебе!