Ось просвистіла в повітрі стріла і вп'ялась Діомедові в ногу. Зареготав переможно Паріс, вискочив із схованки і крикнув, хизуючись:
— Ага, ти поранений! Недарма напинав я так сильно свій лук. Шкода тільки, що я не вбив тебе на смерть. Тоді трохи відпочили б троянці — вони бояться тебе, наче вівці кровожерного лева.
— Ото ще мені стрілець! — глузливо відказав Діомед.— Ти вмієш тільки хизуватися своїми кучерями та задивлятися на жінок. А стріляєш ти так, наче квола дитина,— твоя стріла ледь подряпала мені ногу. Зате мої швидкі стріли летять несхибно, і смерть від них неминуча.
Так сказав Діомед, а Одіссей, наблизившись, став перед ним, затуливши від ворогів. Тоді Діомед нахилився і витяг з ноги стрілу. Гострий біль пойняв героя, і він, скочивши на колісницю, звелів візничому гнати коней до кораблів, бо вже знемігся від рани.
Зостався Одіссей сам, усі ахейські воїни, настрахані, повтікали геть. Тяжко зітхнув ітакійський володар і подумки мовив:
— Горе мені, що тепер маю робити? Тікати — ганебно, але як битися самому з цілим військом? Та, власне, чого я вагаюсь? Із бойовища тікає лише боягуз, а сміливець мусить або перемогти, або славно загинути.
Поки безстрашний Одіссей міркував, що робити, наспіли щито-носні троянці й оточили його з усіх боків, але оточили собі на загибель. Здавалося, то зграя мисливських собак вистежила серед хащів дикого вепра і тепер кидається звідусіль до нього; пси гарчать, клацають іклами, але все ж бояться нападати на жахливого звіра. Так Одіссея, любого Зевсові, обступили троянські мужі.
Та хитромудрий ітакійський володар напав перший. Багатьох троянців убив він своїм гострим списом, убив і рідного брата славетного воїна Сока. Побачив це Сок, підскочив і блискучим списом пробив Одіссеєві важкий щит, панцир коштовний і здер йому шкіру з ребер. Рана була не смертельна, хоч дуже болюча.
— Стережися, нещасний! — люто крикнув Одіссей.— Влучить у тебе мій гострий спис, і обійме тебе чорна смерть. Тоді здобуду я славу, а похмурий Аїд — твою душу.
Сок надумав був тікати, та Одіссеїв спис його наздогнав...
Але і в Одіссея юшила кров із рани, що її завдав Сок. А троянці, побачивши ітакійського володаря в крові, кинулися гуртом на нього. Він відступав, боронячись, та чорна загибель, здавалося, вже затягла його в свої пута. [88]
І крикнув тоді відважний Одіссей, скільки стало голосу в грудях, гукаючи міднозбройних ахеїв на поміч, крикнув ще раз і ще. Тричі почув його крик цар Менелай, улюбленець бога Арея. Разом із дужим Еантом кинулися вони визволяти героя. А його вже звідусіль оточили троянці, наче хижі шакали пораненого оленя.
Та Одіссей не здавався і довгим списом мужньо відбивав ворогів. А як побачили троянці могутнього Еанта, що здіймав, наче вежу, величезного щита, кинулися вони врозтіч.
Менелай забрав до себе на колісницю заюшеного кров'ю Одіссея, а могутній Еант переслідував і далі троянців.
Наче потік, що з гірських верховин у долину збігає,
Сповнений вод сніготалих і Зевсових злив нездоланних,
Всохлих багато дубів несучи із собою та сосон,
Безліч уламків і мулу багато у море скидає,-
Так на рівнині тоді бушував і Еант світлосяйний,
Коней рубаючи й воїв...
Не знав про це великий Гектор, що бився далеко ліворуч, де шумить річка Скамандр. Там точилася найзапекліша битва, найгучніше лунали бойові крики. Блискучий Гектор, як буря, трощив ахейські шереги, а вони знов і знову ставали стіною. То славетні герої — старий Нестор, дужий Ідоменей та Асклепіїв син Махаон — знов і знов підіймали військо до бою.
Не відступили б міднозбройні ахеї і на крок, та нараз тригранна стріла вп'ялася глибоко в праве плече Махаонові. То знову підступно стрелив красень Паріс.
За порадою Ідоменея Нестор відразу ж повіз Махаона до ахейського стану — адже один добрий лікар дорожчий для війська за багатьох воїнів.
Тим часом шоломосяйний Гектор поспішив туди, де круг могутнього Еанта вирувала битва. Він намагався прорватися в самий гурт ворогів і пробити їхні лави, але зіткнутися з Еантом уникав, боячись Зевсового гніву.
Проте Зевс Громовержець вселив у Еанта жах, і той, ховаючись за свій щит семишкурий, почав відступати, озираючись, наче зацькований звір. Так гордий лев, що забрався вночі до кошари, тікає від пастухів та собак. Навздогін йому летять кийки й каміння, та він на них не зважає — замало сили в людей, щоб йому заподіяти шкоду. [89]
Навколо Еанта падали списи і стріли, декотрі застрягали в його величезнім щиті, але герой, неушкоджений, поволі відходив назад. Сам один, він стримував ціле військо, не підпускаючи його до кораблів.
Нарешті побачили ахеї, яка загроза нависла над могутнім Еантом, і кинулися його боронити. Стіною стали вони перед ним, затулилися щитами і підняли довгі списи.
Так воювали ахеї, і битва, наче нестримна пожежа, не вгавала й на мить. Дивився на неї з корми свого крутобокого корабля богорівний Ахілл, і серце краялося йому від того, що стільки падало ахейських героїв і стільки безпорадно тікало. Та коли змилені коні винесли з бою колісницю з Нестором і Махаоном, не витримав Пелід — щосили гукнув свого вірного друга Патрокла. Вийшов Патрокл із намету, схожий на бога Арея, і з того почалась його згуба.
— Друже мій Патрокле, Зевсів улюбленцю! — звернувся до нього Ахілл.— Певен я, що сьогодні ахеї обійматимуть мені коліна й благатимуть про допомогу, бо вже заходить їм на велику скруту. Тікають вони від троянців, а ті женуть' їх і нищать. Ось промчав стрілою повз мене сивий володар пілоський на колісниці, віз він якогось пораненого, здається мені — Махаона, Асклепієвого сина. Прошу тебе, піди до старого Нестора і довідайся, чи справді Махаона поранено.
Послухався Патрокл свого друга і мерщій побіг до кораблів та наметів ахейських. А в той час старий Нестор уже сидів разом із Махаоном у своєму наметі. Вродлива прислужниця поставила перед ними стіл із наїдками і поналивала в келихи променистого вина.
Тільки вони вдовольнили першу спрагу і голод, як у вході став схожий на безсмертного бога Патрокл. Радо зустрів його сивий господар, взяв за руку і запросив сідати до столу. Але відмовився вірний Патрокл.