Євпраксія нічого не збагнула, але Матільда, вчасно вичувши це, прийшла на поміч.
— Отець Доніцо в щедротах своїх називає мене іменем іудейської войовниці Дебори, в Сисарі ж ваша величність легко може впізнати негідного германського імператора. Ми з найсвятішим папою і герцогом Вельфом утримувалися від того, щоб завдати нищівного удару імператорові, поки не визволили вас, бо ніхто не знає, на що здатен той негідний чоловік у своєму падінні. Але тепер настав час, як слушно пише в своїй високонатхненній поемі отець Доніцо. У вашій поемі, отче, має бути відведено належне місце також і для імператриці.
Євпраксія злякалася.
— Навіщо, графине? Чи ж годиться відвертати увагу отця Доніцо від предмета його оспівування? Він пише про ваше життя і повинен писати лише про вас.
— Ваша величність, ваша величність, хіба я можу? Коли для вас це видається обтяжливим, отець Доніцо порадиться з абатом Бодо. Звертайтеся до абата Бодо, отче Доніцо, він скаже вам усе, що слід.
Монах знову вдав, що кланяється, і поніс свою величезну мордяку між шкіряних фоліантів, нечутно ступаючи босими ногами по мозаїчній підлозі. Мабуть, нездарність завжди отак нечутно прослизає в життя. Євпраксії так кортіло спитати, чому Доніцо босий, але стрималася, вчасно згадавши, що вона ж усе-таки імператриця. Хоч навряд, чи це тут щось важило, коли навіть для поеми нездарного Доніцо вона сама не могла нічого дати, а мав промовляти від її імені абат Бодо. Один розповість, другий напише. Про всі знущання, яких вона зазнала від Генріха, мордатий монах відбудеться брудним натяком:
"Хай про це змовчить мій вірш, аби не занадто зіпсуватися".
Тепер не згадувала більше свого: "Станеш імператрицею — ощасливиш світ". Перш ніж братися за цілив світ, спробуй ощасливити бодай себе. Втекла з вежі, а неволі, а вскочила в нову неволю, Каносса теж нагадувала вежу, тільки просторішу й вишуканішу, а що з того? Залізна впорядкованість каносського життя мертвим стиском здавлювала душу, тверда розмежованість людей не давала змоги зустрітися з тим, з ким хотіла, ось і вжкшхо так, що Євираксія не могла зустрітися а воєводою Кирпою, вате вимушена була щодня слухати вистукування Заубушевої дерев'янки, бо барона приставлено до неї у сподіванні, що він слугуватиме імператриці таи само, як робив це для імператора. Чи вона визволялася з вежі, щоб зрівнятися з нікчемністю й підлістю цього чоловіка? Євпраксія не підпускала барона до себе, усі розпорядження передавала через Вільтруд, але та незабаром, мовби перейнявши спосіб мовлення самої Матільди, незмінно говорила:
— Ми з бароном...
Готувалися до весілля. Мало не сам папа Урбан, прибувши до Каносси, мав з'єднати руки рицарської доньки і Заубуша, барон намагався, щосили довести Євпраксії, як він змінився, яке оновлення найшло на нього, починаючи з тої ночі, коли визволив він імператрицю з неволі, а вона згадувала червоний морок соборної крипти, різуче світло від, нагого Журининого тіла, брудну смаглявість цього проклятого розпусника... Проклятий, навіки проклятий!
Абат Бодо обережно нагадав про скаргу. Чи імператриця сама укладе, чи?..
— Не знаю і не хочу!—майже простогнала Євпраксія.
— Не турбуйтеся, дочко моя, вам допоможуть. Коли дозволите, я покажу вам написане. Її недосвідченість не знала меж.
— А можна, щоб мені й не показувати? — спитала.
— Ні, ні, дочко моя. Цього не можна. Скарга не дійсна
без вашої печаті.
— Я дам свою печать. Але абат не відступався:
— Однаково ви повинні ствердити все власноручно. Він приніс скаргу вже наступного дня. Там, власне, й не було нічого страшного. Звичайне звертання жінки, ображеної і пограбованої. Вимога, щоб імператор повepнув усе, що їй належить. Вона підписала і дала поставити свою печать.
— Можуть виникнути деякі ускладнення,—свазав
абат,— не всі, хто буде на соборі, знають історію вашогожиття. Вимагатимуть пояснень. Хтось повинен дати ці пояснення. Найліпше це зробити вам.
— Ніколи !
— Тоді хтось, хто добре знає.
— Але хто?
— Кому ви довіряєте, дочко моя.
— Кому ж, кому? — вона справді не знала, кому вірити на цім світі.
— Ви забули про найдовіренішого і наивірнішого
вам,—обраявево нагадав Бодо.
— Про вас? А хіба ви могли б, отче?
— Як син церкви, я повинен поїхати на собор. Моє місце там
— Я не знала. Тоді прошу вас. Коли виникне потреба.
— Так. Тільки тоді, як виникне потреба. Несподівано Євпраксії сяйнула думка.
— Отче, а коли б з вами поїхали туди й київські посли? Єпископ Федір, воєвода Кирпа. Єпископ — особа духовна, воєводу ви знаєте давно, він, коли треба, він міг
би посвідчити... Абат вислухав Євпраксію без захвату.
— Не знаю, чи захочуть їх слухати на соборі.
— Говоритимете ви. А вони просто мовчазні свідки, Мені легше буде, коли там і руські люди... Зрозумійте мене, отче.
— Я подумаю, дочко моя.
— Мені це хотілося б почути відмову. Вважайте, що це моя вимога.
— Ніхто не може вимагати у святої церкви.
Євпраксія відвернулася. Абат зрозумів, що в цьому вона не відступить. Сидіння в вежі навчило її твердості. Хоч не в усьому й не завжди, але навчило. Довелося абатові брати з собою в Констанцу також і руських послів.
А Євпраксія знов змушена була поринути в кількамісячну нудьгу і самотність, хоч усі довкола щосили намагалися виказувати їй увагу, навіть захват, та все те несправжнє, вдаване, за всім стояло вичікування плати від неї, але ціну не називано, і це пригнічувало найбільше. Чого від неї хочуть? Навіщо тримають у цьому почесному ув'язненні? Чому не відгукується Матільда на її прохання поїхати куди-небудь — чи то до тітки, колишньої угорської королеви, а чи додому в Київ? Принаймні могли б відпустити її на якийсь час до короля Італії Конрада, знаного їй більше під ім'ям Куррадо, але вже тут Євпраксії недвозначно заявлено графинею, що Конрад одружується з нормандською принцесою Констанцією, ведуться переговори про шлюб, отож не годилося б... Виходило, що її визволили з вежі, куди була кинута через брудні підозри Генріхові щодо Куррадо, а тепер самі ті підозри поділяють?.. Жорстокий світ і немає з нього виходу.
Могла б радіти за свою Вільтруд, яка, здається, знайшла своє щастя, але тут був Заубуш. Барон не діждався прибуття папи до Каносси, вибрано час, коли в замку був Ведьф із своїми баварцями, баронові урочисто даровано маєтність десь у Баварії, не знати, щоправда, яку,— може, якісь голі скелі, та однаково віднині вже не був Заубуш — свиня сьома, а справжній маєтний феодал, нарешті міг мати жону, завести родину, покінчити зі своїм ганебним сервілісїйчним грибом життя, з прислужника перетворитися на людину повнорартісну, незалежну, а отже — порядну. Єпископ поєднав Заубуша з Вільтруд, вони цілували хрест і дали необхідні запевнення шлюбної вірності, після чого почалося весілля, справжнє баронське весілля, на яке за звичаєм відводилося два тижні, яке мали прикрашати пишні учти, лови на звіра або принаймні на птаство, рицарські турніри. Лови влаштовувано на перепілок, які саме летіли з північних країв і, стомлені, обліплювали всі мури Каносси, вкривали всі довколишні пагорби, падали на землю сірими безсилими грудочками, а там з реготом накривали їх густими сітями п'яні рицарі, і сам Заубуш виказував у цьому ділі особливий сприт. Вільтруд ходила всі дні розпишніла, поблідла, з синцями під своїми пречистими очима, якось ніби забула про свою запобігливість перед імператрицею, бо ж була тепер не донька загиблого бідного рицаря, а баронська жона. Зате Заубуш за всіма забавами і дурощами не забував про Адельгейду, всіляко підкреслював її високий стан, а десь на десятий чи одинадцятий день весільних забав, влучивши мить, коли імператриця була поряд з графинею Матільдою, упав перед Євпраксією на коліно, ввів на неї благальний погляд.