Я думав, що цьогорічне літо в Черчені стало етапом у моєму житті; етап цей, певно, незримий для людського ока, його не можна унаочнити художницькими моїми успіхами, не про картини тут річ, річ тут про мою душу: дарма, що минула мені п'ятдесятка, що ім'я моє не є порожнім звуком у мистецькому світі, що вивів у люди сина й доньку, й тому маю право сказати, що увійшов у зрілий життєвий і творчий вік, а проте, цього літа в Черчені світ і люди в ньому явилися мені в новому вимірі, не в четвертому, не в п'ятому навіть вимірі, а в чародійному; мені здавалося, що можу увійти в людські душі, осягнути їх, зрозуміти, натішитися їхньою радістю або ж — страждати їхніми болями; мені навіть здавалося, що, дивлячись людині у вічі, знаю, коли вона вмре... і це нелюдське, ворожбитне знання мучило мене, я відкидав його, не хотів у нього вірити. Дотепер, бувало, на пленері у Космачі, понад Дністром чи в Криму ловив себе на замилуванні красою... я не стільки малював, більше любувався пейзажами. В Черчені ж, у полях і лісах, я відкрив, що для своїх пейзажів не вишукую красивих місць, усе, що траплялося мені на дорозі, викликала в мені... я не буду називати це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетичної точки зору не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узліссі, почорнілу, залишену ще з минулої косовиці копичку шувару над річкою чи підперту дрючками облуплену, сліпу від бруду, з розчухраною солом'яною стріхою хатину старої Максимчихи, що доживала свої дні разом із ґаздинею. А проте, і копичка, і хата Максимчишина, і вежа з випаленим дуплом, і каміння під ногами, і шпориш на Ключаревому подвір'ї, і ходіння вітру по вершечках дерев, і писк миші в саду, і хлібний дух пшениць, і високі груди черченських молодиць, що зустрічалися на дорозі, і запах силосних ям, що котився з-поза городів, де були колгоспні ферми, і радісний дівочий сміх, що спалахував у вечірній пітьмі, і пилікання коників у мураві, і зблиск коси поміж зіллям, і маленьке біле око стокротки — ціла земля, люди на ній, не були для мене байдужими, кожне стебельце, птаха, камінь, голос, зітхання були мені дорогими й рідними, увесь цей земний огром вміщувався в мені і в мені розчинявся.
Хтось би скептично посміхнувся, скрививши губи, що, мовляв, напало на чоловіка розчулення; хтось би покрутив біля скроні пальцем; хтось назвав би це дивацтвом; хтось би взагалі не повірив, що мене здатна схвилювати квітка невеличкого багаття, розкладеного пастухами, дим, що стелиться низько на стернища, зломаний вітром дубчак на узліссі або ж кований заденок старого воза, що тлів у бур'янах обіч стежки, якою я правцював в поле...
Усім невірним хомам я відповів би: наслано на мене ворожбу. Я напився цього літа чарів, які зробили мене... ні, не зробили мене іншим, не таким, як був учора, вони зробили мене зачарованим і щасливим; зрештою, я повинен був таким стати, зачарованим і щасливим, бо хіба збайдужілий, прісний чоловік мав би право день при дні йти до церкви Святого Духа й відкривати тайну, якій триста років? Я готував себе не просто споглядати фреску, яка поступово росла знизу вгору, звільнюючись від тиньку й розкриваючи задум старого ізографа; я готував себе сприймати муку святих мучеників, які явилися мені на стіні, як муку власну.
То що мені після цього якісь єфрейтори? Хіба вони здатні потоптати моє щастя? Чи вони мають для цього силу? Що мені якийсь укус Вихреста-Горишка...
11
Я думаю:
Сила мистця в свободі...
Але мистець у своїй творчості стає вільним, розкованим не тоді, коли перестають його стерегти, направляти, поправляти, критикувати чи й вихваляти товариші-єфрейтори; творча свобода — це передусім свобода духу; дух своєю чергою розковує, підносить до висот талант.
Я думаю:
Свобода приходить до мистця не лише з початком отверезіння від страху, що, звичайно, є теж важливим, свобода — це тоді, коли ти настільки почуваєш себе сильним і мудрим, що можеш віддатися на суд натовпові: нате, каменуйте мене!
Я думаю:
Свобода в творчості приходить тоді, коли ти одного ранку прокинешся й відчуєш себе птахом, в якого ніякий стрілець не вцілить кулею; і коли ти однієї ночі почнеш розмовляти з деревами; і коли ти будеш здатний стати каменем, об який коні оббивають копита; і коли одного надвечір'я зупинишся здивований посеред осіннього поля, побачивши кущик полину, обсотаний павутинням...
Я думаю:
Свобода — це розуміння, що ти єсть ланцюг, привід, міст між теперішнім, минулим і завтрішнім... власне, біля церковної стіни на риштуванні я відчув оцю пов'язаність.
Господи, а хіба плин часу не є ниткою, яку починають прясти у правіках і, не перериваючись сьогодні, вона зникає у майбутньому?
Вчорашнє — це теж сьогоднішнє, бо воно було, жило й живе в кожному з нас; земля і людська душа — вмістилища пам'яті. То лише небо без пам'яті. І ще, може, без пам'яті вода? І ще, може, вітер?
12
Хтось, можливо, посміхнеться скептично й недовірливо, коли дізнається, що над своїми кукурудзяними кіпками і головатою вербою я товкся не один день, бо нібито ніяких складностей у цій композиції нема; і не бракує мені світла — погода стояла дзвінка і тиха; земля світилася... земля дивилася на мене звабливими очима дозрілої жінки... я вчора й позавчора ходив навколо її погляду з невмілим своїм пензлем; я добивався, щоб і на картоні земля світилася обіцянкою, тайною і невичерпаним за день теплом; щоправда, в мою картину щодня вривалося сонце, що заходило й кидало в моїх лицарів у шоломах черлені списи, і це трохи псувало елегію миру й спокою, вкраплювало тривогу й порушувало мій задум.
Я замальовував списи голубим і зеленим...
Одно слово, тривала творча робота, змагання з пензлем, з фарбами, з світлом та ще з моєю, вочевидь, недосконалістю; сьогодні змагання теж тривало; я був незадоволений собою, я мисленно прагнув глибини, я пробивався до глибин, а пензель, як мені здавалося, ковзав по поверхні; огніваний і втомлений, я облишив пензель і похідний свій мольберт із незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом поблукаю полями просто так, задля відпочинку.
Стернища, ще не зорані під озимину, були схожі на розстелені без рам полотна сюрреалістів: золотавість перемішана з молодою зеленню, подекуди густо з-поміж неї виринало чорне груддя голої землі; а ще, немов забуті свічечки, цвіли пізні ромашки. Післяобіднє сонце заливало стернища рівним фіолетовим світлом; тепло струмилося від нагрітої землі легким молочним туманом... пливли начебто меви у фіолетових хвилях.