— Дай, Боже, щоб я помилився, — зітхнув Ключар. — Напевне, я став надто підозрілим, вбачаю зло й там, де ним і не пахне. Що зробиш, таке життя. — Він помовчав, втопивши зір у землю, немов би бачив під ногами прірву, в якій клекотіло, мов розтоплена смола, зло. — Ото ж життя, Майстре, підказує мені, що стаття появилася в газеті не випадково. Чому раптом проявлена така увага до вашої картини? Адже виставка давно закрита... інцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозиції, поговорили трохи про цю подію, в обкомі вас покартали, ви ж самі про це розповідали. В обкомі, як я зрозумів, не мають вас за бунтаря, неблагонадійного, такого, що випорскується, як лозина, з-під владної руки. Ну, маєте якісь там свої забагання, викрутаси, свою думку, часом не співзвучну з начальницьким "мнє-нієм", але єфрейтори з цим миряться... ви таки авторитетний чоловік, науковець, відомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так?
Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстерність нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною. Ви над цим не задумувались, Майстре? — Ключар, завжди делікатний, м'який, на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають мені болю. Він, певно, цього й прагнув; розгойдував над моєю головою дзвін перестороги. — Вам не здається, Майстре, що розгром вашого полотна має прямий зв'язок із викликом вас до сільради, з кадебістськими погрозами... Я думаю, що єфрейтори у Львові, як ви їх називаєте, продовжують у газеті сільрадівську розмову, тільки вже іншими засобами. Це знак, що єфрейтори вами незадоволені. Вони вас залякують і пропонують відступити.
Я нічого Ключареві не відповів, але в думці визнавав його рацію... визнавав, хоч робити цього не хотілося. Бо що значить відступити?
Відступити від самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку...
Ні, не хотілося думати про "другий бік"; я мав надію на здоровий глузд, на громадську опінію: я покладав надію на саму фреску, на Ті вплив на людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить поріг Святого Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений.
Потрясений? Схвильований? Душа у того "кожного" зірветься із звичної теплої і спокійної орбіти... зірветься й почне шукати орбіт дальших і глибших? Та чи не цього якраз бояться єфрейтори?
Працювалося мені того дня пиняво. Ключар теж не піднявся на риштування, щоб мені, як бувало, допомогти; він сидів на широкому порозі, опершись плечима об ковані двері й, схиливши голову, дрімав... принаймні, мені так здавалось, насправді ж він надслуховував, ловив шерехи, кроки, сопіння єфрейторів, котрі, мов гаддя, підповзали до Святого Духа; Ключар по запаху чув, що ворог близько.
10
По обіді, прихопивши мольберт, я вирушив у поля, власне, уже кілька днів мене вабили не просто поля, а таки конкретна улоговина над Золотою Липою, де були розпальковані присадибні ділянки; засаджені переважно кукурудзою ділянки так і просилися на полотно своїм золотистим пошумом; я вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзяні кіпки, високі, шоломоподібні, на вершечках, щоб вітер не розкидав снопи, перев'язані перевеслами, "гуськом", одна за одною, ледь пригнувшись, немов солдати, пнулися з улоговини вгору — їм, видно, баглося вирватися на простори пшеничних стернищ; я призупинив їх хід іще на початку тижня, коли за їхніми шоломами на березі Золотої Липи явилася мені головата стара верба; це була готова композиція, нічого до неї не треба було ані додавати, ані віднімати; кіпки, ці вої в побронзовілих шоломах, узяли, як писали в літописах, вербу "в боронь"; хоч дерево було дупласте, обчухране вітрами, мабуть, жалюгіднішого дерева в околиці не знайдеш, вої в шоломах її любили й стерегли, переймаючи вітер на свої груди. Вони пам'ятали, що весною і влітку, коли вони ще були блідозеленими стебельцями, верба крислатилася над нивою та оберігала її від пекучого сонця, від поривів вітру, і ловила своїм верховіттям хмари із градом... і сипався град на неї.
І я тут же розклав свій мольберт; я поспішив ловити колір: зеленаву мідь стебел, туго сповитих перевеслами з лободи, золотисте, на краях посріблене, збіліле листя; я поспішив ловити червонясту прозорість повітря, що витікало, здавалося, з сонця, яке схилилося за посудне... червоняста чиста його прозорість була голосна, і мої вої в шоломах прислуховувалися, як воно, повітря, грає, видзвонює, бринить; я спішив уловити тепло пізнього літа, що припадало до землі, заполонивши собою кожну борозенку; я боявся втратити настрій: трохи мінорності (бо ж літо вмирає), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю і водночас лагідного спокою... так, спокою, адже нічого не сталося ні із землею, ні із зчорнілою вербою — стоять ж бо на сторожі всі в гостроконечних шоломах; я квапився врешті відбити у своїй душі, як лінорит на верстаті, побачену на кукурудзяній нивці красу.
Не пам'ятаю, скільки днів тривала на пленері робота, та це зрештою, не має значення, бо можна мучитися над картиною не один рік, а можна сотворити її, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь пейзажний етюдик, і чим більше я переймався роботою, чим довше роздумував над нею (навіть на риштуванні у Святому Дусі), тим глибшим змислом моя картина виповнювалася: котрогось надвечір'я на кукурудзяному полі на місці кіпок стояли добрі, світлі духи землі, а верба означала готову до пожертви землю.
Тепер я каюся: земля родить не тільки пшениці, але й також кукіль; поруч із добрими й світлими духами живуть духи чорні, жорстокі, а я про них, про чорних і жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полів. І сьогодні також, коли над моєю головою теленькнув дзвін, сповіщаючи про навислу небезпеку, я про ніякі злі сили не думав... я думав про постаті на фресці в Святому Дусі, про ізографа, людину напевно сміливу, яка триста років тому силою свого таланту, не лякаючись заборон та усталених іконописних взірців, увела до церкви трьох мучеників, які в ніяких церковних святцях не числились, возвела їх на стіну й, намалювавши навколо голів золоті німби, ніби промовляла до людей: "Молітеся за них, братове мої і сестри, смерть їх була страшна... вмерли вони за друзів своїх, за землю отчу й за віру".