Сам не можу второпати, чому я почував себе, як сімнадцятирічний юнак, який уперше побачив оголене жіноче тіло, яке і манить своєю незвіданою солодкою тайною і водночас відштовхує, бо... сімнадцятирічний юнак не знає, як до жінки підійти, та й чи дозволено йому підійти, чи вона не образиться, чи не закричить, чи вона тебе не засміє, і чи вона, ця прекрасна гола жінка, взагалі для тебе.
Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена Богом мені; але я боявся необережним рухом чи й схмелілим, замотеличеним виглядом, очима похітливими, які здирали з Ольги трусики й ліфчик, сполохати свою любов; я не знав, скільки тисячоліть буду витерплювати муки, вода, на щастя, мене остуджувала, я поволі заспокоювався, лежачи горілиць на хвилях, і втікав думкою від Ольги, що теж лежала поруч на воді; в такі хвилини вона справді була схожа на велику білу рибу, що запливла в тихе плесо під лозами; я втікав подумки від Ольги й не міг втекти; я, зрештою, соромився своєї втечі, мені здавалося, що Ольга, чи тоді, коли ми плаваємо, чи коли відпочиваємо горілиць на воді, чи коли лежимо на березі на рушниках, іноді скошує на мене очі і в її очах і в кутиках губ пробивається тонюсіньке, приховане полумінце усміху. Вії її тремтять, як бабки, що стрекочуть понад водою.
— Я тебе люблю, Ольго, — кажу їй на воді і на березі теж повторяю, і мої слова таять у собі закляття од шалу і пояснюють мою цнотливість.
— Я тебе люблю, Ключаре, — відповідає Ольга й шукає моєї руки. Наші руки після купання холодні, як жаби, але серце миттю посилає в пальці потоки враз збуреної вогнем крові і наші руки — моя права, а її — ліва злютовуються, аж хрустять у суглобах пальці; щоб не спричинити Ользі болю, я поступово вивільнюю руку і... і нібито відмахуюся від комарів; насправді ж втікаю від близької Ольги... втікаю, смішний, у розмови про знайдені сьогодні в розкопах характерні черепки, про студентські вечірні співи під гітару, про поезію... та ще Бог знає про що.
— Ти мене боїшся, Ключаре, — спитала позавчора Ольга, коли ми поверталися вже в темряві з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку й очікуючи відповіді. — Боїшся, неначе сімнадцятки? Господи, а може, це й прекрасно, що живуть на землі такі допотопні динозаври... — Вона поривисто обняла мене, поцілувала. — Ой, Павле, — сміялася, — тебе студенти теж, певно, відкопали у своїх розкопах.
Чи вона глузувала з мене?
Аж поки...
Я не сподівався, що за нашими передвечірніми купелями із-за корчів пильнують, посміхаючись лукаво, Купало з Ладою, вічні супутники кохання, які тисячоліттями живуть на Дністрових берегах і пильнують, щоб не пригасало кохання в хатах, у травах, у лісах, бо без кохання обезлюдніють, стихнуть Дністрові береги. Купало з Ладою того надвечір'я, коли ми з Ольгою увійшли в ріку, напнули на небо хмару й витрусили з неї раптовий рясний дощ. І дощ, і вода в ріці були теплими і ясними; Дністром, від глибинного дна до гребенів хвиль, пливла, котилася радість, і омивала нас із Ольгою, ми відчули себе дітьми й плавали наввипередки, немов щупаки, і я знав, що ми обоє були прекрасні, як Лада з Купалом: предковічні боги увійшли в наші душі... й коли вони підступно, непомітно увійшли в наші душі, то ми забули про ріку, про дощ, про високий протилежний берег, звідки хтось міг за нами підглядати, ми навіть не помічали, що плаваємо, що живемо, дихаємо, ми переселилися в інший світ, у якому звихрилася жага, вода навколо нас закипала, а дощові краплі, що падали на наші голови, вмить випаровувалися, ставали туманцем, що розстелювався понад водою і заслоняв нам очі... так, заслоняв, і ми сліпі, оглушені, ловили себе руками і ногами, грудьми й спинами, цілунками, обіймами; ми то перепліталися руками й ногами, то задихане пливли поруч, обнявшись і веслуючи кожен тільки однією вільною рукою; ми, не дай Боже, могли б і втопитися, якби Дністер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволілих від любові, на берег. Власне я виніс Ольгу з води, немов перце, і поклав її під дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я не пам'ятаю, чи були тоді вимовлені якісь слова про кохання, усякі слова були зайвими і мертвими супроти вогню, що спалював нас у нетерплячці; Ольга лежала навдивовиж тихою, покірливою і тільки простягувала до мене руки, мокре її тіло світилося, немов його вирізьбили з алебастру, пуп'янки грудей розквітали темно-коричневими дикими тюльпанами, а очі зелено по-відьомському зблискували, обіцяючи безмежне щастя й щастя самі очікуючи.
Я припав цілунками до її колін, до стегон, до лона, до грудей... і ми обоє скрикнули, мов дикі гуси, падаючи в солодку й шалену нірвану.
Ой гуси, гуси...
І наступного вечора, й сотні інших вечорів і ночей після того, коли ми з Ольгою побралися і у нас народилася дівчинка... та й тепер, коли ми в розлуці, все залишається поміж нами по-старому й ми любимося так само, як пешого разу під дощем. Є в Ользі біла сила, покірлива й піддатлива жіночність, що кожного разу зводить з розуму, неначе мені вісімнадцять років і я вперше поцілував жіноче коліно; продовжує тривати тайна її зваби, Ольга й тепер припливає до мене з ранкової імли і я, бувало, серед ночі прокидаюся від звучання її імені.
Я кличу Ольгу...
Бо ще тоді, на березі Дністра, я зрозумів, що даремно хотів осідлати довгу білу рибу й вивести з первісного її світу у світ моїх інтересів, вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я їй говорив, навчилася потайком від матері, від Хмурої Насті, "Отченаша", захоплювалася книжкою, яку я їй підсовував і... і пливла далі в первісні свої моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав її за плечі і трусив нею, як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мої руки й обціловувала їх або ж покушувала пальці... покушувала й обіцяла пошепки: ну, ну, любий, я тобі вночі відомщу, побачиш. Немовби ти ще не переконався, що я лише жінка: хочу любити, плодити дітей й тебе чарувати до смерті, й ти до смерті будеш шукати в мені тайни, так буде. І не знайдеш... ой ні, не знайдеш, — пообіцяла, погрозивши пальцем. І не знайдеш...
ЧАСТИНА ВОСЬМА
ПАВЛО КЛЮЧАР