Я, певно, несправедливий до тих, хто друкується; у їхніх збірках тут і там поміж високими берегами нагребленого сміття прожолоб-люється часом лише щира сльоза, часом чистий ручай, а часом, покриваючи сміття, прокочується валом ріка, у плесах якої омиваються душі; я, очевидно, заздрю братчикам-піїтам, яким дозволено вивозити свій крам на багатолюдні ярмарки, мені ж — заборонено. Забіжу трохи наперед і признаюся, що першого ж року свого вчителювання в Черчені я скомпонував невелику поетичну збірочку, яку назвав "Карби отчої землі" й вислав до Львова до видавництва. Звідти надійшла рецензія. Мою збірку обскубли, як підстреленого катапулькою горобця, й викинули на смітник. Рецензент писав, що в рукописі нема прискореного ритму соціалістичних перетворень, нема сучасного подиху життя, не чутно кроків людини-господаря в цеху й на колгоспному лану, нема хоралів про партію і комунізм, нема, зрештою, почуття інтернаціоналізму, дружби народів і т. д. Зате є втеча в патріархальщину, в давнину, в ущелини, засновані павутинням, порослі мохом; є тут хрести, могили, карби землі, дзвони, гріхи, безпам'ять. Рецензент назвав мене старим сліпцем, який вимацує палицею непевну дорогу через сумні простори, через безплідні піски, де життя давно завмерло. А шкода, мовляв, бо є у хлопця "щось", були б з нього люди, якби....
Якби що?
Зрештою, я на ніщо не претендую; я змирився з невдачею: я погодився з критиком, але я не згоден стати "людиною"... людиною, так як це розуміє рецензент. Моя поезія, якщо це поезія, насамперед потрібна мені, а це вже немало, правда? В Японії, кажуть, люди пишуть і друкують поезію переважно для себе. Я не починався ні від Шевченка, ні від Франка, ні від Сосюри, не вони були спонукою спробувати свої сили і взяти в руки перо; мамине декламування теж не підштовхнуло мене віршувати, мамина любов до вірша лише поезію мені відкрила. Спонука була, сказати б, простіша, не літературна. Я пам'ятаю той день, восени... я тоді перейшов до десятого класу. Була неділя. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Біланю; я любив пасти худобу... як іще до колгоспу тато тримали пару коней, то їздив з ними в нічне — в дубовий молодий ліс, який звався "Рубча над Липою"; тієї неділі я теж забрів із Біланею поміж дубчаки на Рубчу. І тут, власне, сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, затаєна, проломилася з моєї душі, немовби роздерла навпіл завісу, і навколишній світ, що хвилину тому існував самим собою, проник у моє єство, у серце, в кров; світ у мені проріс: і оці, немов вилиті із заліза дубчаки, що ліниво поморгували збляклим від вранішніх мряк листям; і погойдування вітру на кущах крушини; і безгомінна кваплива метушня мурах у купинах; і оксамитова ніжність поруділих мохів, що стелилися навкруж старих дубів; і скрик сороки в ліщині; і розпрозорена золотиста повінь світла, що потужно лилося поміж стовбурами з близьких полів й заповнила собою ліс аж попід перші комарі, й рідкий цей ліс був схожий на велетенський храм із численними колонами; і тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котрої прислухалися, нашорошившись, трави, корчі й кожен листочок; і тисячолітні голоси вершників і мисливців, які цим лісом колись проїжджали; і душі п'ятьох бандерівців, які, оточені енкаведистами в криївці, що була он там у видолинку, підірвалися на гранатах; і жорновий камінь, що його колись викопали у високій прадавній могилі посеред лісу; і розчахнута всохла трепета, яку люди обходять стороною, бо на ній вже за моєї юнацької пам'яті повісився недалекий наш сусід Василь Кузьмак, який за Польщі вчився в гімназії в Рогачі, по війні водив цілу сотню хлопців із УПА... водив, поки енкаведе не підібрало до нього ключика й взамін на обіцяне помилування і свободу Василь Кузьмак вивів своїх хлопців на прицільний вогонь кулеметів, і, певно, зраджені стрільці, й по смерті не давали йому спокою, бо Кузьмак усукав собі посторонок; і прілий грибний дух опалого листя; і білизна молодих беріз, що соромливо, ховаючись поза дубами, слухали сумовито, як капають, немов сльози, золоті їхні листки; і заблу-каний колгоспний кінь, що вночі, попасаючи, відбився від подібних до себе трудяг, що возять на ферми силос, а із ферм — тяженні вози гною... кінь тужив за роботою і вчився на старість іржати; і міліярди зеренець із трав, із зел, що впали у вологість землі; і кожна грудка, пеньок; і кожен писк лісової миші...
Огром моєї землі розвергся страшно й солодко переді мною, від щастя можна було зійти з розуму; від щастя або ж кричи, лементуй на цілий ліс або ж молися, хлопче, занурившись в густі мохи.
...Є десь у мене записаний той перший вірш, власне то була дяка Богові за те, що безконечно щедро збагатив мене; і було подивлянням власної душі: безмір у ній поселився.
16
Цей пікантний епізод, дорогий мій Майстре, можна було б обминути, якби він так багато не важив у моєму приватному житті, а головне, що він, цей епізод, має продовження до сьогоднішньої ночі, дарма, що від тієї події минуло цілих п'ять років, і я чомусь впевнений, що він триватиме ще довго, поки ми з Ольгою не зістаримося. Епізод, зрозуміло, банальний, але він рано чи пізно мусить зайняти своє місце в історії двох закоханих; від нього, як то кажуть, нікуди не дінешся, він, як весняний дощ, що застає тебе в чистому полі й ти, безпомічний супроти нього, віддаєшся на його ласку.
Щоправда, я, яко людина розсудлива — ви це, очевидно, Майстре, помітили — намагався відсунути його на майбутнє, я хотів ближче пізнати свою кохану, в наші передвечірні мандрівки полями й луками понад Дністром я, новоспечений педагог, пробував вводити її у світ дещо відмінний, ніж той, у якому Ольга жила дотепер; я хотів мати не просто дружину, а й ще вірного однодумця, від котрого я з нічим би не таївся. Мене дещо шокувала її стихійна первісність, її подібність до великої білої риби з Дністра, яку я сам вигадав, і котра живе лише плином води, нерестом у теплих шуварах, чужа для берегів і байдужа до того, що там діється.
Я мріяв, Майстре, що рибу осідлаю...
Тим часом одного паркого надвечір'я ми пішли з Ольгою на Дністер купатися; це не була наша перша купіль — ми облюбували тихе плесо, берег якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не знали й ми були цьому раді; Дністро хлюпався об береги лагідно, ліниво, хвилі на бистрині зблискували, підпалені сонцем, що заходило, кованою червоною міддю, а попри берег вода струїлася темна й тепла, на вигляд начебто аж густа. Якби не комарі то наш куточок можна було б назвати райським... і якби не моя скованість, страх переступити межу, що може статися кожної хвилини. Ольга, звісно, була в купальнику, і я не міг відірвати очей від її налитого загорілого тіла, мене хвилювали її стегна, груди, особливо притягали до себе пипки, що по-дівочому гостро аж ніби пробивалися через купальник, і я ховав... я ховав позад себе руки, щоб не дати їм волі, і потупляв очі, лякаючись, що Ольга помітить у них поклик жадання.