"Ні, неможливо було, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Русі. Неможливо було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обоє і то через подружжя з сорокалітнім. Ні!"
Сумніви обсіли ум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо гляділа перед себе, нагло дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, з Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив пожежею. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні? Але яка? Непевність здавила серце Рогніди.
"Тікати б! — майнула думка.— Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан б’ють, погано!.."
Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімнатка на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлася дещо, бо з цієї кімнатки можна було зійти над ріку і тікати далі водою.
Та, на диво, ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред бойовища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та з’їзду на Поділ. Аж ось, наче смолоскип, загорілося по той бік майдану дворище Свена, і все, що жило, побігло туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмову між службою і почула раптом знайомий низький жіночий голос.
— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
"Мирослава!" — погадала Рогніда і крізь вікно видала наказ привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може принести погубу або спасения. Треба подбати за майбутнє...
— Майбутнє, дитино? — лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини.— Хто може його збагнути? Воно виростає з крові та смерті, і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута...
— Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!
— Навіть Володимира, гадаєш?
— Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі уже не таке...
— Ох, ти називаєш це вибаченням? — сумовито відповіла Рогніда.— Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерті вже закривала мені мій зір, тоді... він був ще мій... Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду... Я згинула для нього...— Тут оживилася раптом: — Та нехай! Так мусило і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірності... навіть Льосна! Та у цій боротьбі святого звичаю зі серцем вмирає щастя.
Мирослава не все розуміла з цих слів, а зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не байдужа їй втрата. Аж тепер стало для неї ясне не одне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапала за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то не раз, знеможений вином, витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора під час подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбирала коло себе вчас деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!..
— Не знаю, достойна, твоїх задумів, бо вони задалекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.
— Як-то? Не я?
— Свен відібрав присягу полоцької раті на своє ймення, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини та твоїх полочан!
— Ах! Я добре знала, куди він поїхав надвечір із Галляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?
— Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ні один варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!
— Дав запоруку?
— Так! Він клявся Одіном, клав руку на меч і присягав, що єдиною княгинею Києва буду я, а Галляр схилив голову, і всі визнали вагу даного слова...
— А я гадала, що він зводить тебе, а він зламав вірність мені. Із усіх гадючих сердець позбирав Льокі лестощі та їдь і вложив їх у серце дужого витязя! У ньому збезчестили боги хоробрість!
— Так, але завтра чорна мара покриє йому очі,— відповіла дівчина,— а з його життям умре і правда про смерть мого брата. Це стіна, яка станула між мною і Романом Олешичем.
— То ти, дитино, любиш Олешича? — спитала Рогніда.
— Так! — певно і спокійно заявила дівчина.
Рогніда встала.
— Як так, то я послухаю поклику Свена! І хоча яким хитрим буває ніфлюнг, більша є помста ошуканої жінки. Ходи! У Свена вирвемо тайну, а його самого кинемо до стіп князеві, наче гадюку, в якої вирвали зуби... Чи ти сама?
— Ні, при мені отрок Збранича, а Снорре може покликати ще декого.
— То нехай покличе! Уже день, крадьки не перейдеш!
Ранок був холодний, непривітний, день наче отягався з
приходом, тільки осінні галки стадами спадали на вулиці. Я вулички в уличку перемикалися дві жіночі постаті, а старий Снорре з шістьма ратниками провожали їх. За закрутом шляху показалося дворище Козняка. Ледве чи хто пізнав би у тих руїнах оселю першого багача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Галляр, його ратники та вісім гриднів Романа, які згинули у боротьбі зі Свеном.
— Чого вам? — спитав вартовий.
— Домів вертаємось, юначе! — відповіла Мирослава.— Невже ж ти не пізнав мене?
— Тебе-то я знаю!.. Але княгиня?.. І ось цей варяг та ще з ратниками?..— спитав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.
— Це не ворожі ратники, а наші, і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чей же не боїтеся.
— Гм І Заждіть на сотника.
У дверях появився Станко. Він увесь яснів, як молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.
— Де батько? — спитала дівчина.
— Спить у коморі.
— Чи є хто біля нього?
— Ні! Насилу поклали старого! — засміявся Збранич.— Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.
— Спасибі! А що Свен?
— Постогнує і кляне. У нього гарячка.