— Не воєвода я, а конунг, дівчино. Мечем я добився влади, і меч відібрав її від мене разом з силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б прокльоном!..
— Спасибі тобі, Свен, й за це! — заговорив раптом з-під печі старий Козняк.— Стільки я й бажав знати! Ти не потвердив своїх слів, значить, не Роман, не Олешич... Дажбоже!..
І старий вхопив себе руками за сиву голову.
— Ха, ха, ха! — зареготався Свен.— Стареча слабість є матір самодурства! Я не потвердив своїх слів, але й не заперечив їх!
— Я питаю тебе, як рівний рівного, а навіть вищого,— наставав боярин.— Зразу ти був воєводою, опісля конунгом, і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав все своє майно...
— Хочеш відповіді, добре! Розв’яжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову, як рівний з рівним.
— Достойний боярине! — вмішався Збранич, коли побачив, як старий затрусився і опустив руки.— Бачу, що слабнеш, як ослаб колись і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем біля цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хоч би й головою прийшлося наложити мені чи тобі!
Те кажучи, встав і станув між Свеном і боярином.
— Ха, ха! — засміявся тоді Свен.— Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут — це мало! — гордо і згірдно вказав на чотирьох гриднів Збранича.
— Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари,— відповів молодець.— Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий, і нема йому від цього честі!
— Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! — непевним голосом почав Козняк.— Дай доказ, що ти й Роман непричасні у злочині, а тоді про мене!
— Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід для злочину дав гріш, саме той, який ти віддав Свенові.
— Так, але хоча б він і витратив усі гривні та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясно! А як так...
— Як так, то той, в кого ті гроші, дає також доказ невинності й вертає їх тобі.
— Хто ж це такий?
— Я!
— Ти?..
Від скаженої люті посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена, з розхиленими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі:
— Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці зложено, боярине, твоє майно, яке відібрали ми від Свенових людей. Береже його воєвода Соломирич...
— Слава ж богам білим, богам добрим! — закликав Козняк.— А тобі, хлопче, вони заплатять сторицею по заслузі. Ге! Нелегко-то на старості літ глядіти багачеві на злидні його дитини. А все ж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.
— Несправедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?..
За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.
— Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!
— Води! — сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.
Ніхто не рушився.
— Терпи, зраднику,— пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і признавати людину.
Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води.
Жадібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик при його почорнілих губах.
— Миро! — прошептав, випивши.— Твоє серце — краще смарагдів Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.
В його голосі звучала страшна щирість.
— Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? — спитала глумливо дівчина.
— Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерті той, хто прохає отрути?
— Ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його, ніж смерті. Але ти скажи, хто вбив Доброгоста, а замість отрути дам тобі до рук ніж.
— А що зробиш з убивником?
— Йому теж дам ніж, але в серце...
Стиха заскреготали зуби варяга.
— Сказав би я тобі, дівчино, але присяга в’яже мене. Та ти перекажи Рогніді, що я тут. Хай вона побачиться зі мною! За те обіцяю тобі, що так само, як ви не почуєте від мене імені злочинця-душогуба, так теж Володимир не вчує імені твого батька, а тоді ваше майно, збережене Збраничем, залишиться за вами!
Мирослава кивнула головою. Справді, коли Свен випреться спілки з її батьком, то й Кознякові куди легше виправдати себе перед судом князя. Оглянулася. Старий Козняк спав уже на лаві, ратники дрімали біля Свена, який сидів непорушно, зв’язаний мотуззям. На долівці стиха харчав Галляр. Тільки Збранич не спав. Я добутим мечем сидів напроти в’язнів та, видко, насолоджувався помстою.
Нагло Галляр підвівся з долівки і розложив рамена, ніби молився до вогню на широкій печі.
— Льокі! Льокі! — хрипів.— Червоне полум’я обхоплює мене. Червона кров заливає все... Діти... такі білі... гарні... то у жертву велетневі!... Геть від мене! Пропадай! Хай поб’є тебе Льокі кривавим огненним мечем!.. Проклін тобі, проклін і смерть!..
Упав ниць та судорожними рухами рук порпався у кривавій пилюці долівки. Крик його пробудив сонних, і вони гляділи з острахом на боротьбу життя з смертю.
— Дайте йому води,— обізвався один із ратників, але ні сам він, ні хто інший не рухалися з місця.
Нараз залунав спокійний, мов у повні сил виданий голос Свена:
— Увійди між вибранців Одіна, вірний дружиннику! Вальгалля відчиняє тобі вже ясні ворота. Золотий ріг меду подає тобі білорука валькіра. Відійди в мирі і жди мене. Я моєї теж тече кров, як і з твоєї. Прощай!
Зірвався з долівки Галляр, здавалося, що останнім відрухом кинеться на Свена, та ось сильна струя крові бухнула йому з уст. Без стогону повалився варяг на долівку з глухим стукотом.
— Мирославо, поклич слуг, щоб винесли труп! — оглянувся за дівчиною Станко.
Та Мирослави не було вже в кімнаті.
* * *
Тієї останньої ночі не спалося в Києві нікому, не спалося й Рогніді. Та не тривога відганяла від неї сон, а гнів, страшний, лютий, бо безсильний гнів обманеної жінки. щ е звечора Снорре приніс їй вістку, що Свен поїхав на Витечівський шлях "по невісту". Обманець приспав її був обіцянкою, а вона не станула між ним і полочанами, поки ще на це був час. Тепер було вже запізно. Присягу від них відібрав уже Свен. Свен виділив їм уже паї добичі, вони були його дружиною, а не її. Біля неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служебниця з боярського роду мала стати княгинею...