Нараз зірвався, немов гадюка його вжалила. Що се таке? Чи то сон? Чи привид його уяви? Але ні, уява його була підрізана, зламана і безсильна. Ні, то щось далеко сильніше від простого привиду. Дрижав увесь в неописаній тривозі. Довгу хвилю стояв, протираючи очі, не знаючи, на яку ступити. Далі вхопив пробний шнур і знов кинув до ями камінь, прив’язаний на його кінці. І знов камінь упав на дно з сухим стуком. Витягнув його, ще не вірячи сам собі, — камінь сухісінький. Значить, і сим разом луда! Значить, те булькотання, котре чув так виразно, коли лежав, лицем припавши до землі, було лудою, було послідньою, дивовижною наругою долі над його нещастям! Будь проклята, доле! Прощай ти, світе невдячний, ти, життя остогидне!
Яць поступив кілька кроків взад, щоб розігнатися і вскочити до ями. Але що ж то: ледве віддалився від ями, почув знов те саме тихе булькотання. Натужив слух, як міг — так і є! Булькотання не було витвором його уяви. Поступив ще два кроки взад — ще виразніше чути. В тій самій хвилі в ніс його вдарили густі нафтові сопухи.
Що се? Відки се? Оглянувся довкола — боже! Адже він стоїть близько своєї давньої, зверху забитої і дерном заложеної ями. Одним поскоком був на самій ямі. В першій хвилі цілий туман сопуху, що піднімався з-під дерна, і виразне булькотання під землею переконало його, що ціль його бажань осягнена, скарб найдений — отут, де він його найменше надіявся.
Але Яць ще сам собі не вірив. Тремтячи, задиханий, майже в нетямі, що робить і що з ним діється, скинув з себе кожух, припав на коліна і почав руками віддирати дерня, викидати глину, відгрібати грубі бруси, котрими була забита яма. З гарячковим поспіхом, добуваючи всіх своїх сил, відвалив один брус. Сонце, що вже трохи піднялось було над краєчок землі, скоса заглянуло до ями; його проміння, мов від гладкого металевого дзеркала, відбилося від поверхності густого чорного плину, що наповнив яму аж до самого краю.
Що Яць в тій хвилі не збожеволів, що з радості не впав до ями — се було правдиве чудо. Очевидно, сам він почував, що може з ним статися щось такого, бо, облитий холодним потом, шарахнув собою взад від отвореного гирла ями, немов шукав безпечного місця, заглянувши так зблизька в очі страшній загадці буття.
Але по хвилі остовпіння найшла на нього правдива шальга́. Кинувся до другої присипаної ями, відкопав її, відкрив — повна! До третьої — те саме! Значить, не марні були ті сни, в котрих раз у раз щось шептало йому: "Є, є той скарб пожаданий!" Тільки його власна сліпота була причиною так многих його мук. А ті нарікання і прокльони на долю — ох, коли б вони тепер не хотіли спасти на його власну голову!
Але ні! Проч усякі чорні думи! Ціль осягнена! Скарб здобутий! Ціною здоров’я, терпінь, пониження і розчарувань, але здобутий. Що з ним тепер робити? Про те Яць не дбав. Те само собою покажеться.
Майже не думаючи, що робить — попередніми безсонними ночами він так часто обдумував се діло! — Яць побіг до Мендля. Застав жида, коли той сам торгувався з робітниками. Не вітаючися, не кажучи ані слова, прискочив, схопив Мендля за плечі і поволік навперед до себе.
— Ни, що то такого? — кричав Мендель. — Яцю, чи ви сказилися? Чого хочете від мене?
— Ходи, ходи! — охриплим, задиханим голосом кричав Яць, не випускаючи його з рук.
— Куди? Зачим? — питав Мендель.
— Ходи, ходи, сам увидиш! — кричав Яць і волік його дальше.
Спотикався по глиняних кіпцях і камінні, але що се йому значило? Мендель зразу шарпався, — Яць не пускав. Далі жид догадався, що мусило лучитися щось незвичайного, і пішов радо. Яць ще швидше. Почали оба майже наввипередки бігти. До першої ями.
— Ади!
Ще Мендель не отямився, а вже Яць шарпнув його до другої ями.
— Ади!
І знов дальше до третьої.
— Ади!
Мендель остовпів.
Яць обезсилений усів на землі, важко дишучи, але не можучи й слова більше промовити. Добра хвиля пройшла в мовчанці.
— Ни, і що ж? — сказав в кінці Мендель, звертаючися до Яця.
— Купи! — сказав коротко Яць.
— А сила хочете?
— Міліон!
— Спам’ятайтеся, Яцю! Що ви говорите? Хто вам дасть міліон?
— Ти даси.
— Але чи знаєте ви, що то значить міліон? Кілько то грошей?
— Знаю, що багато. А як буду мав в руках, то й почислити зумію. А ти думав, що я тобі се задармо віддам?
— Я не хочу задармо. Але говоріть людську ціну.
— Міліон.
Жид засміявся з цілого горла.
— Ни, що з ним говорити! Вивчився напам’ять того одного слова та й товче. Але ж, Яцю, де я вам міліона візьму?
— То твоє діло.
— І що ви з ним зробите?
— То моє діло.
Жид знов засміявся з цілого горла. Нараз зробився поважним. Щаслива думка шибнула йому до голови.
— Ни, знаєте що, Яцю, — сказав, приступаючи до нього ближче. — Виджу, що ви не такий чоловік, щоби з вами жартувати. Нехай буде божа воля, дам вам; міліон за ваші ями.
— Я так і знав, що даси, — спокійно сказав Яць.
— Але вже за всі чотири.
— Розумієся.
— І за цілу решту грунту.
— Або хіба як?
— То йти до писаря і свідків?
— Іди.
Коло полудня хата Яця Зелепуги повна була народу. Мендель казав поуставляти перед вікнами наскоро з дощок збиті столи і лавки; на них позасідало чимало хлопів і жидів — то були свідки. І щораз нові прибували.
По цілім Бориславі шибнула вість, що Зелепуга викопав три ями кип’ячки і продає все Менделеві за мільйон. Жиди всміхалися, хлопи зітхали, хрестилися хрестом святим або міркували над тим, що почне старий, осамотілий і напіводурілий Яць з такими страшенними грішми. А проте всі бігли до його хати, знаючи, що там частунок буде неабиякий.
Всі зібрані затихли. За столом сидять і війт, і старший брат церковний, і пан присяжний, — се головні свідки. Пан писар тільки що скінчив писати контракт, посипав письмо піском і голосно крекче на знак, що хоче зачати читати. Яць стоїть насупротив писаря, німий, жовтий, як віск, з палаючими очима, і вдивляється в його уста.
— "Во ім’я отца, і сина, і святого духа, амінь! — починає різким голосом писар, і всі присутні хлопи хрестяться побожно. — Яко я, нижче підписаний господар Яць Зелепуга, при присутніх тут свідках: пану війтові бориславському Якимові Дуригрошеві і пану присяжнім Олексі Бовті, і пану старшім браті Грицеві Тумані, з присутнім тут Мендлем Лямпенліхтом зробив угоду, або контракт, слідуючої основи, що продаю тому Мендлеві грунт мій власний вітцівський, сумежний з грунтом того ж Мендля власним, від заходу сонця, а виносячий два морги, враз із находячимися на тім грунті ямами нафтовими і з усім, що є в нім і на нім, і віддаю той грунт тут же при свідках тому Мендлеві на вічну і неограничену власність.