Але кип’ячки не було й сліду. По кількох годинах тяжкої праці Яць ослаб, почув острий біль в крижах, в руках і ногах, почув недостачу повітря, якийсь стукіт у висках, заворот голови.
"Що, може, то вже заморока кип’ячку віщує?" — подумав урадуваний і тричі шарпнув за шнурок від дзвінка. Був то знак, щоби діти кликали маму і тягли його вгору.
— Ну, що? Є? Буде? — питала швагрова, коли Яць, стоячи в киблі і прип’ятий за пояс до линви, виринув з темних челюстей ями.
— Хвала богу, здаєся, що буде, — відказав Яць, важко дишучи і ледве здужаючи вийти з кибля.
Відв’язали його, завели до хати, нагодували і знов положили спати. Але надія показалася передчасною. Заморока була, але кип’ячка не показалася. Тривога і гарячковий поспіх у Яця не змоглися. Відпочивши трохи, почав перти, щоб знов спущено його до ями, але швагрова ні за що в світі не хотіла сього зробити.
— Самі себе замордуєте, швагре! — говорила. — Відпічніть ліпше, прийдіть до сили. Яма не втече.
— Ні, ні, треба кінчити швидше! — товк своє одно Яць. — Що вам з того прийде, що будете мене мучити? Адже ж я і так не всиджу, ані влежу на місці. То вже ліпше спустіть мя до ями!
Ледве здужала швагрова допроситися, щоб зачекав до полудня.
Так минуло два дні — радше тяжкої муки, ніж роботи. Яць за ті дні постарівся о яких десять літ, згорбився, посивів, лице і чоло покрилися морщинами. Тільки сиві очі палахкотіли живим огнем, а енергія його не то що не слабла, але з кождим днем щораз більше змагалася. Сон майже зовсім його покинув: хіба вдень, втомлений тяжкою працею, задрімає на хвилю. Ночі були для нього ще гіршою мукою, ніж дні.
Аж нараз третій день приніс йому нещастя, якого менш усього міг сподіватися. В саме полудне, коли Яць тільки що з дітьми пообідав, а швагрова розстелювала на землі солому, щоб міг на ній на хвилю заснути, отворилися двері, і до хати, як грім з ясного неба, влетів швагер-п’яниця.
— Га, прецінь находжу свою жіночку! — крикнув і, не кажучи нічого більше, ударив остовпілу жінку п’ястуком в лице так сильно, що, облита кров’ю, повалилася на землю.
Цілої півгодини лютувала буря в Яцевій хаті. Чути було стук ударів, крик і плач дітей, зойк жінки, ломіт розбиваної і друхотаної посуди і гвалт Яця. Перепало й Яцеві на його пайку, хоть треба сказати, що й він сміло станув до бійки і завдав швагрові кілька стусанів таких влучних, що дуже значно охолодив його войовниче завзяття.
Півгодини тяглася баталія, а потім розпочалася сумна рейтерада: швагрова з дітьми і з усім своїм недавно принесеним статком попрощала гостинні пороги Яцевої хати. Муж її, проклинаючи та викрикуючи, плівся позаду того плачущого, побитого та покровавленого походу. Яць лишився сам в хаті, без сил, без средств, без надії. Що се таке було? Відки надлетіла та буря? Чи то був сон страшенний, чи дійсна правда? Не знав. Чув тільки, що в голові йому шуміло і очі меркли, чув глухий, упертий біль в цілім тілі; свідомість засипляла. Сам не тямив, коли і як замкнув хату і заснув на соломі, розстеленій насеред хати.
Пробудився вже над ранком. Розвиднювалося. Сірими плямами вирізувалися тісні віконця з сумерку, що залягав хату. Яць відразу схопився на рівні ноги, встав і почав збирати докупи розіслані думки, щоби собі пригадати, що з ним діється і що́ йому діяти.
Перша думка його була: треба піти поглянути, може, що є в ямі. Вже кинувся до жердки, щоби з неї зняти кожух, коли втім наглий розблиск пам’яті відразу виявив йому ціле його теперішне положення.
— Боже мій! Адже ж я тепер сам-самісінький, як билинка в полі. Що ж мені тепер робитоньки?
В німім переляку стояв бідолаха довгу хвилю, заламавши руки. Бачилося йому, що летить кудись у бездонну западню і надармо махає руками, щоб найти яку опору. Але джерело його надії і енергії ще не було до остатку вичерпане. В його недужій уяві почали снуватися різні фантастичні щасливі случаї наглої поправи долі; на основі хиткого словечка "а може" живо здвигалися блискучі будівлі будущини. Затоплений в тих мріях, несвідомо надяг кожух, взяв лампу і пробний шнур з каменем на кінці. І пішов до ям. Та що то казати — пішов? Побіг, полетів, гнаний якоюсь всеволодною силою, Відчинив заткальницю, заглянув до ями — темно. Спустив шнурок з каменем — по добрій хвилі камінь упав на вогке лупанцеве дно з легким стуком. Витягнув його знов наверх — сухісінький, ані, сліду кип’ячки. Яць і руки опустив.
Аж тепер почув усю велич своєї самоти, свого безсилля. Нащо здалися його пориви, його труди і муки? Пощо закопав він усе, що мав, в тих проклятих ямах? Завидлива доля, очевидно, піднімає його на сміх, збагачує Юдку майже без труду, а його здавляє, мов черв’яка. І що за причина такої страшної неправди? Яць чув, що щось страшне клубиться в його грудях, підступає під горло, запирає дух. Хвилю стояв німий, напівнеживий, посинілий, ніби боровся з невидимим ворогом, а вкінці як стояв, так і впав на землю, гриз її зубами, стугував п’ястуками і кричав скаженим голосом:
— На, на, от тобі, проклята! Ось тобі, зраднице, жидівська приподобнице!
Втомився і хвилю лежав мов закостенілий, а далі, піднімаючися до впів і підводячи лице до захмареного, сірого неба, крикнув щосили:
— Боже, боже, що я тобі винен? За що ти мене так тяжко караєш? Негідникам, п’явкам людським добро посилаєш, а мене водиш, як кітку за стеблом, аж поки не довів мя ось до якого кінця! Боже, невже ти все те бачиш? Невже се є твоя свята воля?
Занімів, важко дишучи, немов ураз із сею промовою тяжкий камінь скотився з його грудей. Але не вспокоївся, тільки на хвилю нерви його отупіли з надмірного болю.
— І що ж мені тепер, нещасному, робити, що починати? — лементував вголос, сівши на землі і вхопившися обіруч за голову. — Чи кинутися стрімголов до тої заклятої ями і конець свому житю зробити? І ме́ре нічого іншого вже мені й не лишається. Ой земле, матінко моя, прийми мене до себе, нехай ту довше не мучуся!
І, обливаючися слізьми, з розпростертими раменами кинувся лицем до землі і завмер так, не то в німій молитві, не то в остовпінні. Тільки хлипання потрясало його тілом і свідчило о тім, що то не труп, а живий чоловік лежав на землі.