Одного дня серце її болісно стислось і облилося кров'ю, коли обидва зажадали йти своїм власним шляхом, їй хотілося приму— сити обох дивитися на світ також зачарованими очима, але вони рішуче відмовились. Мати гірко плакала, коли вони вихваляли силу й мужність, що породжували в її уяві страшні картини.
Але вона їх любила, і її зболіле серце прагло до них. Що вона могла вдіяти — нещасна стара мати в чужому світі? І поступово, завдяки синам полуда спала з її очей, а Саг і Джонні й далі малювали перед нею, наляканою і здивованою, новий, дужий і прекрасний світ, що вабив її й манив до себе. Горе й страждання чорних людей заступили Його, прикутого до хреста; перші паро— стки партії здалися їй другим Воскресінням, а зненависть до тих, що намагались убити в ній нову віру, лише посилювала жагу до нових ідей.
"Господи,-часто казала вона Джонні, — хай оті кляті білі спробують спитати мене, хто належить до партії! Хай вони тільки зачеплять мене, і я покажу їм, на що здатна бідна чорна жінка!" Але іноді, як от і цієї тривожної ночі, в її голові все сплутува— лось. Яскраве мерехтіння прекрасної вранішньої зірки, що обіцяла щастя й свободу, будило в душі давні пісні, які ставали тепер солодкими й заспокійливими.
Праска геть охолола. Жінка підкинула дров у плиту, знову стала біля вікна й задивилася на жовтаву смугу у мокрій темряві.
А Джонні все не йшов... Та ось з'явилися нові звуки. Крізь шум дощу вона почула хлюпання ніг по калюжі. Ні, це не Джонні.
Його важку ходу вона впізнала б серед мільйонів інших. Хтось зійшов на ґанок. Якась жінка... Три короткі удари й один довгий.
Це хтось із товаришів! Вона зняла клямку, прочинила двері й від— сахнулася від холодного й різкого пориву вогкого вітру.
— Хто там?
— Це я.
— Хто?
— Рева.
Жінка штовхнула двері.
— Господи, донечко, заходь мерщій.
Вона відступила вбік, і в сіни ввійшла худенька білява дівчи— на. Защіпаючи клямку, жінка чула, як Рева, стріпуючи з себе воду, важко дихає. Мабуть, щось сталося. Дівчина не тюпала б цілу милю такої глупої ночі. Вона липне до Джонні... А може, щось із ним?
— Заходь у кухню, Рево, там тепліше.
— Боже, навіть черевики розмокли!
— А ти що ж хотіла — такий дощ...
— Джонні ще не прийшов?
— Ні. Та ти не турбуйся. Скидай черевики. Ще, чого доброго.
застудишся. — Жінка розгублено змовкла. "Атож. Щось таки сталося з Джонні! Цікаво, чи Ревин батько знає про її почуття до Джонні?" — Дитино, не слід було йти в таку негоду.
— Я мусила, тітонько Сью.
Жінка завела її на кухню.
— Скидай черевики та сідай ближче до плити.
— Тітонько Сью, я мушу вам дещо сказати...
їй перехопило дух. Таки якась біда з Джонні!
— Що, люба?
— Шериф приходив сьогодні до нас. Побалакати з татом.
— Про що?
— Хтось йому доніс про завтрашні збори.
— Щось загрожує Джонні, Рево?
— Ні, тітонько Сью! Я не чула жодного слова про нього. Ви вже його бачили сьогодні?
— Ні, він навіть не прийшов попоїсти.
— Коли ж він прийде?
— Бог його знає, донечко...
— Хтось мусить попередити їх, щоб вони не збиралися, — мовила Рева. — Шериф поставив людей стежити за будинком.
Я вислизнула так, що вони мене не помітили.
— Рево!
— Що?
— Я вже стара жінка й хочу знати правду.
— Яку, тітонько Сью?
— Тобі не вдасться мене обдурити.
— Обдурити?
— Щодо Джонні.
— Та що ви, тітонько Сью!
— Коли що й, сталося, кажи мені прямо! Я витримаю.
Вона стояла біля прасувальної дошки, склавши руки на живо— ті, й дивилась, як Рева стягує черевики. Мати вже відчувала, що втратила Джонні, і знала, як боляче буде це знести; тепер вона готувала до цього всі сили своєї душі. Вона нагадувала підхопле— ного стрімкою течією плавця, який знає, що його жде, але відчай— душне борсається до кінця.
— Джонні не загрожує ніяка небезпека, — промовила Рева. — Але ми мусимо щось зробити, щоб інші не попали в біду.
— Звідки шериф довідався про збори?
— Батько теж хотів би це знати.
— Хтось став Іудою.
— Здається, так.
— Я певна, що хтось із новеньких.
— Важко сказати.
— Чуєш, донечко, ти трохи обсохни й біжи додому. Скажи батькові, що Джонні не приходив і я не знаю, куди він подівся.
Хай хтось почекає його біля вашого будинку й попередить.
Вона стояла спиною до вікна і дивилась у великі сині очі Реви.
"Бідна дитина! Мусить знову бігти в таку сльоту!" Та, хоч вона й жаліла дівчину, проте анітрохи не сумнівалася, що та неодмінно піде. Рева також жінка і зрозумів її. Це для неї так само природ— но, як для матері гнути спину день і ніч над білизною, а для Сага терпіти муки у в'язниці. Адже в цю хвилину Джонні десь брьохає мокрими полями додому. Господи, не дай їм схопити його сьогод— ні! Вона відчувала, що сили зраджують її. Вона любила сина і тому любила його роботу. Все, що він робив для партії, давало йому радість, і мати раділа разом з ним. Вона насупила брови, намагаючись опанувати себе: адже спинити Джонні — це означає перекреслити пекельну працю стількох років, а якщо лишити все так, як є, — його неодмінно схоплять, як і Сага. Збагнувши це, вона на мить застигла, немов перед нею раптом виросла в темряві глуха стіна. Але ж за тим дощем існують люди, чорні й білі, яких вона знає все життя. Ті люди залежать від Джонні, вони люблять його і шанують, вважають своїм ватажком. Як же вона може спинити його?..
Вона глянула на Реву. Дівчина, схлипуючи, натягала неслух— няними пальцями мокрі черевики.
— Що тебе мучить, донечко?
— Ви вже втратили Сага, а тепер посилаєте Джонні...
— Я мушу, люба...
Мати була рада, що сказала це. Рева вірила в чорних людей і нізащо в світі не крилася б перед нею. В цій вірі й прихильності Реви вона бачила перші Паростки великої людяності. Любов Реви була втечею від сорому й ганьби, Колись, давно, її. матір, вабила біла гора, а тепер їй світить яскравою вранішньою зіркою в мороці ночі любов Реви. Жінка почула, як дівчина заридала.
— Та годі тобі!
— Мамині брати теж у в'язниці. Вона щодня побивається...
— Я знаю, люба.
Жінка допомогла їй накинути плащ, і її пальці відчули худенькі плечі. Вона погано їсть, подумала. І, обхопивши руками тоненький стан, притисла дівчину до себе.
— Ну, годі вже плакати.
— Я н-ніяк н-не можу спи-ни-тися...