Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.
Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.
— Шапку, хлопе!
Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів:
— Воза ж ось тримаю.
— Досить, Яне, — наказав пан. — Уже провчив. Та й непоганих дівчат везе. Надто оту. Як тебе звати?
— Кого, мене? — запитала Лукина.
— Атож, тебе. Чия ти?
— Грищенкова.
— Ткачики по-вуличному, — додав хтось із гайдуків. — На Загаті живе. Колись її батько славився як гарний ткач.
— А тепер?
— Постарів. Але ще тче.
— І дочку, мабуть, навчив, — посміхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, відпустив повіддя. Кінь помчав учвал в кінець греблі.
— Важко тобі було зняти шапку, — докоряла Зінька Філонові, коли верхівці замапячили далеко на горбі. — Спала б з твого лоба позолота? От і маєш.
Філон мовчав. Мовчала й Лукина.
А Зінька талалакала й талалакала, і під те талалаканпя Філон прошепотів Лукині, щоб вона в наступну суботу одразу по заході сонця вийшла в береги, туди, де він її зустрів, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.
Вона в суботу вибігла, але ненадовго. Лукина обдурила матір, сказала, буцім іде до Зіньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забігти й до неї. Не встигли й погомоніти. Стояли під обсипаною місячним сяйвом вербою. Зорі проглядали крізь віття, неначе золоті горішки, хотілося дістати їх руками. І скрізь понад річкою дрімали старі верби та вільхи, й набиралися місячного сяйва пуп'янки яблунь у садах. Посіяні в пониззі коноплі стояли стіною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кіт, світячи очима.
Філон тихенько цокнув язиком, кіт підстрибнув на місці й метнувся в конопляні нетрі.
— Восени поїду з чумаками на Дін, — сказав Філон. — Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.
Лукина зрозуміла: він натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостів. І трохи образилася, адже й про кохання вони ще не говорили, і він не запитав, чи любий їй. А вона, як і як і кожна дівчина, мріяла про кохання, про гаряче освідчення при місяці, клятви-моління й щирі сльози. Через те сказала насмішкувато:
— Нащо забиватися так далеко, піди в Занози й викопай скарб.
— Ходив і копав, — понуро мовив Філон.
— Правда? — не повірила Лукина. — Й горів там вогонь? І... нечистий, який його стереже?..
— Не було ніякого вогню й ніякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землі череп'я бите. І більше нічого.
— А ти... правда кажеш? — запитала тихо.
Філон забожився. Й розповів, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесли вербної неділі, заступ, і як копав, і як виполохав кота.
— А може, то й був він, нечистий?
— З мишею в зубах? Він як чкурнув... Лукина переминалася з ноги на ногу.
— Мені пора.
Філон узяв дівчину за руки й притримав якусь мить. На більше не зважився.
Й ще тричі він ходив під вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустріло троє парубків, один ухопив за рукав свити, й Філон звіздонув парубка в лоб, аж той одлетів у коноплі.
— Порішу! Порішу! — гукнув Філон, і парубки вломили через коноплі, аж зашкварчало бадилля.
За всі три стрічі він тільки раз по-справжньому пригорнув Лукину й поцілував у щоку, а освідчитися в своєму коханні не встиг. Стидався. Кожного разу обіцяв собі, що ось піде й викаже все, що в нього на серці, й випитає в неї, а приходив — і втрачав сміливість, і язик починав заплітатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уяві Лукина: вона й справді була не схожа на інших дівчат, реготух, які тільки вдають цноту, а самі так і липнуть до хлопців. Великі Лукинині очі були повні зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокійно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не міг Філон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, на вдарила по ній, але так ковзнула поглядом, що парубок зів'яв, як зламана гілка. І те Філон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тільки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нічого не сказала йому, але ж щоразу, нехай і ненадовго, виходить на побачення.
Філон так і не встиг сповнити свого заміру, бо наступної суботи Лукина під вербу не вийшла. А в понеділок Філон довідався, що її взяли на чорний двір фільварку для ткацької роботи. Та новина схвилювала Філона до краю. Адже був начуваний і про ткаль, і про вишивальниць, і про покоївок панських. Про панову розпусту ходили страхітливі розповіді. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспіли коноплі, ще їх треба мочити, бити на бительні, тіпати, терти на терниці, прясти в півмітки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасі, а Лукинин батько був гарним ткачем і колись працював у фільварку. Тим заспокоював себе й не міг заспокоїти, адже пам'ятав стрічу на греблі й те, як пан дивився на Лукину. Відтоді почав шукати способу, як би побачитися з дівчиною.
ІІ
Сьомий день Лукина не знає, на якому вона живе світі, її взяли не на чорний двір у ткацьку хату, а в двір при палаці, де є дві кімнати для вишивання. В одній дівчата сплять, у другій, більшій, вишивають рушники, напірники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо її взято до двору, і душа її стискувалася в тугий горіх, здається, трішки надави — й трісне навпіл. Хоч її поки що нікуди не кликали й навіть ні на що таке не натякали. Але з дівочих розмов знала, що побували в пана і Мелася, й Мокрина. Це звалося "показувати панові рушники". Справді, котрась із дівчат збирала роботу за тиждень чи й більше і несла панові. На чорному дворі... це називають "збивати панові перину". А збивати її є кому й так. Є у пана три хльорки, три пишнотілі дівулі, які нічого не роблять, вилежуються днями, а ночами тішать пана. Кажуть, що навідують усі три разом. Вони нетутешні, з інших панських маєтків, так само невільні.