— Обережно, хліва підпалимо, — сказав парубійко. Трут загорівся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розійшлися.
Прийшов Філон додому, ліг під коморою на соломі, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пітьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову він крутився до півночі, не міг заснути.
Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцім вертається з поля, то шукає телицю, то йде з підсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятірці вже стояли в очереті). Й таки перестрів одного разу Лукину. Несла од річки воду на коромислі, піднімалася звивистою стежкою вгору. Він заступив стежку.
— Чорнобрива, дай напитися.
— Вода не питна, несу на золиво, — спокійно відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але... чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.
— Тоді дай поцілувати.
— Овва, — взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.
Він спритно зняв відра і поставив додолу.
— Оддай, — тихо сказала вона.
— Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.
— Коли це потім?
— Як... надивлюся на тебе.
— Дивися. За це грошей не беру.
— Ти пробач, — сказав Філон і знову подивував сам собі, адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. — Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш...
— А ти ходиш? Сюди, до нас?
— Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки...
— Дивися, щоб вони не впіймали тебе. — Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.
— Не упіймають. А якщо впіймають... У мене теж кулаки є.
— Там мати чекають, — занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.
— Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, — попросив Філон.
— Не знаю... Завтра я їду в місто на базар.
— З ким?
— Із Зінькою.
І зникла за хвірткою.
Філон прийшов додому й одразу до батька:
— Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
— Чого це тобі заманулося його везти? — здивувався батько.
— Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.
— Кому зараз треба в місті дрова, — заперечив батько. — Ціна низька.
— Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.
Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.
Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, — продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата — міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька — появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.
— Сідайте, хто з товаром, — запросив мовби жартівливо. Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:
— Звідки такий вощик?
У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішк?.
— Спасибі, — сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.
Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:
— А вона не впаде?
— Вона таких вас півкопи на гору звезе, — одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом і йшла, низько опустивши голову, і за те, що віз немилосердно скрипів.
— Но, гніда, — смикнув мотузяні віжки Філон, і кобила раптом дуже кумедно кинула задом.
Дівчата засміялися, а з ними и Філон.
— Отаке стерво, ще й лукаве та хитре... Задере голову, ії тоді не одягнеш хомута. Або розставить на пастівнику ноги, спутаєш, і ходить, наче не путана.
— У нас була кобила, що за псом ганялася, — сказала Зінька. — Вищирить зуби й біжить за ним.
Заговорили за коні, за корови, за овечки, з якими химерами бувають і які вони розумні та хитрі. Філон озвичаївся й почав дівчатам показуваги, ях хрокає Терсщенків кнур і як осавул Лнзько підскакує в сідлі, коли їде на поле.
Дівчата заливалися сміхом, аж хилилися на воза.
Кобила тюпала, похиливши голову, з-під розбитих копит порскала курява. Філон помітив, що від дуги одв'язався повід, тягнеться в пилюці, намотав на люшню мотузяні, з порваними сталками віжки, побіг, прив'язав повід до стертого залізного кільця на дузі. Вйокнув на кобилу, але вона навіть голови не підвела.
— Ех, коні, коні, — зненацька сумно зітхнув Філон. — Колись були коні... Бо воля була в людей. Воля на них їздила.
— Яка це воля їздила на тих конях? — запитала Зінька. — У яких людей?
— У таких, як ми.
— Тоді люди були не такі, — суворо мовила Лукииа.
— Які ще не такі? — не погодилася Зінька.
— Вольні духом. І горді. Правду Філон каже.
— А батюшка сказав, так богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому світі...
— Не велено те богом. Колись усі люди були вольні, — перебив Філон.
— Виходить, батюшка брешуть?
— Ну... не кажуть всієї правди. Приховують, — мовила Лукина. — Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.
— Так і стоїть усе тс перед очима, — сказав Філон.
— Тебе ж тоді й па світі не було.
— Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.
— Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо. Вийшло на Зіньчнне. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан у чорнім жупані, в чорних рукавичках, і;а вороному коні, одразу за ним — старший гайдук: теж у чорному і'і на вороному коневі. Очі як вугіль — так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі і в міжбрів'ї, суворе, кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.