— Таж я переходила сим мостом!
— А батько тебе не бачив!
— Як же було бачити,— сказав Ілаш,— коли нас переганяли вночі і стілько тисяч відразу? І ми так недалеко були від нього!.. Хто ж міг знати?
Поки родина їла, оповідав їй Микула і свої, і батькові пригоди, як він шукав родини і чого зазнав.
— І ти не найшов нашої криївки в дуброві? — питався Ілаш.
— Бачив я всякі там.
— Нашої ти, певно, не найшов. Яма була по дубі, що його викопали з коренем, а я ту яму так прикрив з усіх боків, що нікому б і на гадку не прийшло нас там шукати... Корчі та й корчі...
— Так виходжу я тоді з дуброви, біжу за козаками, дивлюся, якийсь турок тілько смик попри мене в ліс, а його білий халат на корчах зачепився. Я до халата, чи що се було...
— Так се ти був, Микуло? Так близько були ми вже коло себе! Ти знаєш, що се за халат? Я тобі зараз його покажу, тілько щоби хто чужий не побачив. Та се тобі шуба з якогось баші, золотом шита, соболями підбита... дорога така!
— Певно, Усейн-баша загубив, утікаючи. Дай спокій, Ілашу! Не показуй, бо хтось іде горою. Потім покажеш.
— Се наша добича! Жінки погубиил свої кацавейки, а я їм за те — шубу з баші. Коли вже татари, так нехай будуть татари,— зажартував собі якось смутно Ілаш.
— Чому не їш, Ілашу? — спитався Микула.
— В рот не йде. Потім буду їсти.
— Знаєш, я тебе спершу і не спізнав.
— А я тебе. Мабуть, через те, що бороди у нас повиростали.
— Ти цілком на татарина подобаєш... Може, вже й побісурменився зовсім?
— Ще не зовсім, але що світа побачив — то правда.
— Далеко бував? Мені оповідав Кракалія...
— Що? він тут?
— Повинен тут бути. Утік від турків.
— Славний товариш! Мушу його найти... Ні, братчику, я не потурчився, не побісурменився. Набідувався я, щоправда, та бог милував, здоровля було, не подався. В Царгороді продали мене купцеві, і я їздив з його челяддю верблюдами по всяких Абушерах, Басорах, Ширванах... по різних сторонах. Що я тоді світа побачив і не сказати! До самої смерті буде що розказувати. Потім сей купець вернувся в Царгород і помер. Нас, його слуг, знову продали. Мене купив чи й так дістав — не знаю — отой проклятий потурнак Мехмет, що там, за Дністром, і досі пильнує ясиру. Я вже троха світа побачив, по-всякому балакати навчився, так він мене взяв до всякої прислуги: чи по купецькому ділу, чи по хазяйству, до всього Ілуца Молдован — так мене там прозвали через те, що з Молдови. Взяв він мене і сюди, на війну. Що робити? Мушу йти. Служу так вірно, що і в гадку не приходить йому, що мені аби ближче додому,— втечу. Але ми ідем, ідем, а я що придумаю який спосіб утечі — не йде, страшно. Або по дорозі військо стріну — ми йшли на Степанівці, понад Прут,— не вимішу його, або коли вимину, то вмру з голоду у сій пустині, де йди цілий тиждень і не подиблеш села. Так прийшов я сюди. Дивлюся, а мій Мехмет — начальник над ясиром. Щодень приводять йому громади людей, а він порядкує. Ходжу я раз так поміж бранцями, дивлюся збоку: мати сидить, а коло неї Роксанда і синок — я й не знав, хто се, тілько маму знав. Тут мене серце тягне звітатися, а тут розум каже: "Гов! стій! Сторожа дивиться!" Коли мама в неволі, так ти її визволи! Боявся я, щоб мама не вчинила крику. Була б зараз скричала: "Сину! сину!"—та й Ілуцу Молдована набік, уже б не пустили в ясир. Я відскочив, як від ворога.
— Треба було зараз прийти і шепнути мені,— замітила мати.
— Лга, зттаю я вас! Кажу вам, я добре зробив, що тоді при татарах не признався, що я ваш син. Мені й далі вірили, що я добрий слуга, а я вже раз у заколоті, як перед козаками гнали бранців далі в поле, найшов хвилину, коли міг непомітно признатися до мами. Правда, мамо, який ви тоді крик учинили? Я до вас: "Пізнаєте мене, мамо?" А ви: "Господи!" — та й зараз обіймати мене, аби всі татари бачили.
— Ну, як же ж не обіймати? Стілько літ не бачила,— оправдувалася стара мати.
— А що? не казав я?.. Добре, що у тій метушні і крику ніхто не помітив нічого. Я до мами зараз остро: "Мамо, бійтеся бога, ані пари з уст! Я вас визволю! Не признавайтеся до мепе! Сваріть на мене, я па вас, аби здавалося, що ми чужі!" Так я й робив. Перед сторожею ані в той бік, де мама; тілько коли роздавали харчі — я сам прийнявся розносити,— або вночі, або як зведуть бранці плач і крик, я до мами шепну одно слово, друге і від неї довідаюся дещо і про Роксанду, і про Тодора, і про тебе... Все-все помалу я розвідав.
Потім веду я пасти Мехметові копі, сварю на чурів, що не пильнують, сварю так, аби Мехмет чув, а він мені й каже, таки по-нашому, чортів сип: "Пильнуй мені коней, Ілуцо, бо голова не твоя!" Я й пильную, сам веду у дуброву. Коні пасуться, а я ладжу сховок. Зладив і жду. Роздобув одежу з чоловіків, уночі подав їм. Харчів придбав. Одної почі зважився утечи. Кажу їм: "Переберіться, коли вже інші будуть спати. Хлопця па руки — я вас виведу. Я буду там і там". Усе обдумав я. Жінки плачуть три дні наперед — страшно їм...
— Чи ж не страшно? — замітила Роксанда.
— А в неволю йти не страшніше? Не треба смерті боятися, від пеї не встережешся... Уже не сплю й я, не сплять і вони. Я ніби сторож бранців, ще й викрикую на інших, що дрімають. Жду. Аж тут, як на те, козаки напали. Здається, і не були по тім боці, де ми, а переполох зробився такий! Зігнали ясир з поля; крик, лемент такий! Усі розбігаються. Сторожа б'є нагайками. А я тоді своїх за рукав: гов! не біжіть! Лишаються мої "татари" позаду. Я хлопця на руки, кричу по-турецьки: "Втікайте!" — а їх тягну в інший бік, у дуброву. Кинулися мої жінки в дуброву, як заяці. Ніхто й не помітив. А я просто до сховку — і сховав їх.
— Се коли було? — спитався Микула.
— Вночі на неділю.
— Тоді я вас шукав з тестем. У понеділок були ми у вашім ясирі. Потурнак казав вас шукати — не найшли. Зараз розіслав погоню...
— Так се ти, Микуло, на нас погоню вислав? А бодай же тебе! — скликнула Роксанда.— Я через тебе трохи не вмерла зі страху.
— Та як? — чудувався Микула. Ілаш відповів на те:
— Саме та погоня, що Мехмет вислав з твого приводу, шукала нас у дуброві. Двох кінних отак на кілька кроків переїздили попри нас, та ще й кляли, що не можуть найти. Я став ні окріп ні вода. Тілько дивлюся на жінки, а ті вже от-от скрикнуть, саме тоді, коли треба сидіти тихо. Минулося якось. Ждемо далі доброї хвилини. Вночі я виходжу, розглядаюся; все якесь лихо наднесе як не чуру, то башу, годі висмикнутися. А найгірша біда, як через Дністер дістатися?.. Ждемо ще день. А вночі з вівтірка на середу чуємо: земля дуднить. Я в ліс. Дивлюся: козаки йдуть. Слава богу! Гоню я свої жінки з ями, як борсуків, а хлопця на плечі, в мішок. Роксанда клунок бере, мама так — біжимо почерез козаків. Нам аби чимскорше до берега дістатися. Там уже козаки мають якусь переправу.